→

Блог им. UdovVasil →  «МИРНА ВІЙНА» КОНЦЕПЦІЯ

Поняття війни пояснюється як явище, пов'язане з розв'язанням протиріч, з переходом до застосування засобів збройної боротьби, що відбувається у формі бойових дій між збройними силами. У чому ж тоді полягають ті протиріччя, які призводять до розв’язання їх у формі війни? По іншому війна — це організоване озброєне насильство метою якого є досягнення політичних цілей. Які ж цілі потрібні для застосування озброєного насильства?
Як би вишукано не пояснювалося поняття війни у довідниках, її суть у захопленні чужої території силою з метою встановлення на цій території відповідного порядку. А від цього можна додавати означення війни, як загарбницька, визвольна, релігійна, дипломатична, економічна, локальна, масштабна і т.д. Головна мета – це встановлення нового порядку на визначеній території, а по іншому — розподіл володінь територіями землі.
І коли ясно уявити кінцеву мету військових конфліктів, то зрозуміло, що території впливу протягом всіх історичних віків завжди були у стані війни одна з одною і те, що ми називаємо словом «мир» лише умовне визначення часу, коли війна ведеться без застосування фізичного насилля над людьми. Проте це зовсім не означає, що не використовуються інші засоби насилля, як то психологічне, інформаційне чи за допомогою культурно-просвітницьких або релігійних носіїв.
Важлива деталь у розподілі впливу, це сенс і користь захоплених територій, а інакше війна буде схожа на пусте бряжчання з порожнечею. Амбіції впливу згуртованих суспільств і їх керівних особистостей поширюються саме на життєво необхідні території. Можна оголосити себе володарем всіх пустот і абсолютних холодів і ніхто не заперечить у володінні таких територій. Однак території світла, енергії, життєвих ресурсів завжди користувались попитом для захоплення – бо це природна необхідність людського створіння.
В наш час зброя для ведення війни настільки потужна, що не залишає території здатними для використання, то і захоплення територій такою зброєю не є логічним дійством. Сучасна зброя стала аргументом стримування організованих озброєних насильств – у політиків з'явилися умовні поняття гуманності, пов’язані із застосуванням ядерних технологій. Тільки останній кретин може дозволити реалізувати план «так не діставайся ж ти нікому!». Однак від самої війни у сучасному світі ніхто не відмовився і вона ведеться тепер вже на рівні економічних, інформаційних і культурно-масових технологій.
Так, в наш час на Україні не топчеться ворожий чобіт чужого солдата у моєму дворі і ми називаємо такий історичний час «миром». Однак у мій двір заходить мій брат, сусід, рідний по крові друг… І обкрадає мій двір, може заподіяти смерть. Хтось заходить у вигляді приреченого і обкуреного бомжа, а хтось у вигляді елегантного підприємця чи банкіра. Цей рідний «ворог» веде «мирну війну» зі своїми генетичними братами, але у голові в нього насадженні думки дійсно чужинця, солдата чужої армії, який прийшов збирати контрибуцію у двір до підкореного чужою силою раба…
Якщо міліціонер держави, у якій працює охоронцем порядку, глумиться над своєю сестрою, дочкою, рідною по крові особою, то в голові у нього думки не брата і батька, а чужого солдата, якому життя жінок визначене як до нижчої раси.
Якщо керівник в управлінні держави переводить гроші виділені на ремонт громадських комунікацій на рахунки приватної особи, та до того ж у закордонні фінансові зони, то у голові у нього щільно записана програма агента чужої армії, який підриває інфраструктуру оборони.
Влада держави – це структурне управління, яке повинно забезпечувати дотримання норм і правил життя населення держави. І якщо владу підступно ігнорують, а то ще й списують закликом «геть!», то це творять ті, у кого в голові продиктовані накази до виконання із чужої армії загарбників. Небезпечним явищем для територій є і вщеплювання в структури влади «агентів», які втратили національну і патріотичну свідомість і своїми діями шкодять укріпленню владної піраміди, займаються саботажем, або навіть підривною діяльністю.
Війна за Україну ведеться планомірна і підступна. Ось результати цієї «мирної війни»:
1. Звільняється територія від населення. З карти України зник 641 сільський населений пункт, зокрема 40 селищ і 601 село. http://tyzhden.ua/News/77330 Це дані адміністративного обліку чисто документального зникнення. А фактично втрати населення у сільській місцевості у рази перевищують статистичні.
Не дивно якось відбувається: маючи на даний час новітні технології зв’язку, забезпечення комунікацій, побудови комфортного житла, населення чомусь вивільняє саме придатні для життя території, екологічно пристосовані для здорового перебування… Ці вивільнені території начебто залишаються у володінні людей (згідно папірців виданих державою на право власності), але що то є папірець? У один момент його можна скасувати законом чи указом, а фізична особа на території вже не мешкає, немає для чого і зброю примінять…
2. Знищення працездатного населення генетично модифікованими та хімічно шкідливими продуктами харчування, поширення інфекційних захворювань. Так, станом на 2011 р. показники народжуваності та смертності по Україні становили: народжених – 10,9 дітей; померлих – 14,5; http://durdom.in.ua/ru/main/article/article_id/12880.phtml
За 2012 рік в Україні народилось 520,7 тис. дітей (11,4 на 1000), померли 663,1 тис. осіб (14,5 на 1000). Природне скорочення населення становило 142,4 тис. осіб. http://uk.wikipedia.org/ Населення України/.
І це при тому, що працює програма допомоги при народженні дітей, де народження дитини у сім’ях соціально проблемних груп стало своєрідним бізнесом для отримання грошей… Групи ромів (цигани) отримали золоту картку допомоги при народжуваності і фактично відбувається заміна корінного населення на форми етнічних кочівників, які історично не мають почуття укорінення до рідної землі, яким не притаманне поняття захищати рідну територію і працювати на її благо. Такі дані статистика не має, бо вилучена графа національності при реєстрації – всі тепер громадяни України.
Не дивним є і використання чужоземних модифікованих продуктів, при тому що наша земля може давати екологічно чисті продукти і в повному обсязі забезпечувати потреби населення. Натомість наша продукція сировиною відправляється за кордон, а імпортуються харчі з-за кордону у вигляді шкідливих дешевих замінників. Тим більше, що медична галузь суспільства також втратила свій потенціал до нуля.
3. Знищення практичної освіти і перетворення молодого покоління в рабоподібне бидло. Насадження психології рабів і холопів. А головне у цьому — знищення духовності і культури предків, перетворення особистості у біологічного виконавця, якому заборонений доступ до наукових і технологічних досягнень в наслідок низького рівня знань. Вимірювати інтелектуальний рівень суспільства кількістю комп’ютерів в школах, те ж саме, що визначати інтелігентність розміром кепки, або кілограмами мозку в роздріб… Цьому абсурду служить тестова система ЗНО, яка начебто створена для боротьби з корупцією, але в першу чергу вона скасовує ланцюжок поєднання «учитель-учень», де крім визначених стандартом знань передаються практичні надбання, духовні цінності, наукові таємниці… Що говорити про професію фельдшера чи хірурга…
Кожного року після закінчення навчання роботу не можуть отримати 93 тисячі випускників. Серед них – 53 тис. випускників вищих навчальних закладів, 33,5 тис. – професійно-технічних закладів і 6,3 тис. – випускників загальноосвітніх шкіл. http://zik.ua/ua/news/2013/03/28/401207 При цьому на ринку праці необхідні досвідчені програмісти, юристи, бухгалтери, менеджери, інженери. Однак фахова підготовка таких спеціалістів завершується лише записом у дипломі без належного практичного досвіду, а ще гірше без потрібних теоретичних знань, бо програми навчання у закладах освіти абсолютно не адаптовані до потреб економіки. Середня школа освіти (базова) не має практичної бази хімії, фізики, біології, креслення…
Знищення освіти призводить до знецінення культурно-національного та технологічного продукту, а від цього підвищується залежність від закордонних інвестицій, фактично – від потенційних загарбників території…

Викладки подані вище говорять, що війна за Україну розгорнута і пункт за пунктом оборона втрачає свої рубежі. Не треба примінять якесь збройне насильство, коли можна, керуючись новітньою інформаційною доктриною, підвести суспільство до занепаду, коли брати і сестри будуть зничтожувати одне одного, звільняючи територію від особистої присутності, створюючи у суспільстві атмосферу хаосу, зневіри, нестерпності.
Так говорячи про війну за території, треба визначити хто конкретно веде ці війни, хто ворог для України.
На війні поняття ворога позиційне. Противники з різних сторін називають один одного ворогами і люто ненавидять один одного. Лють у даному випадку штучна і насаджується для того, щоб солдат зміг переступити межу людяності і причинити смерть іншій людині виправдовуючи таке вбивство військовою необхідністю, або героїчною звитягою.
У мирній війні лють не доречна, бо і поняття ворога примарне. Все виглядає гуманною місією: «я вам допомагаю будувати мости, а ви зобов’язуєтесь з’їдати отруту, як ліки». Цинізм перевершує очікування – і мости будуть збудовані, і населення вимре звільнивши територію…
Головним поштовхом всіх воєн, що існували, існують і будуть існувати — є ідеї. Люди, керівні особи держав, лідери суспільств, імена яких пов’язують з тою чи іншою війною є лише практичним засобом втілення ідеї в життя (точніше в смерть ворога, якого змалювала ідея).
Ідеї живуть довше ніж люди, вони не горять у вогні, не підриваються на мінах, не стікають кров’ю і не пухнуть від голоду – за них все це виконують живі створіння. І народжуються ідеї в світлих головах людей не для насильства, а як теоретичні вказівки майбутнього щастя, заради якого можна віддати і своє життя… Ідей безліч і різних. Вони можуть бути мізерними і масштабними, та потрапляючи у поживне середовище – у голови людей відповідного історичного часу, проростають насильством захоплюючи території для встановлення свого теоретичного порядку в реальному практичному світі.
Яка ж ідея спонукає вести війну за територію України?
Мені так здається, ця ідея вже звучить із вуст деяких владних політиків, — ідея нового світового порядку. Як видно, територія України у новому світовому порядку потрібна здебільш лише як територія, без населення. Точніше, з контрольованим населенням нижчого ґатунку, визначеного як обслуговуюча категорія з управлінцями, у яких звично і історично є назва «поліцаї».
Що ж, у цієї ідеї є свої носії і практики виконавці. Однак, я і пишу ці думки саме з приводу довести до відома, що у любої загарбницької ідеї, є ідеї опору, партизанського руху, визволення. Тож так просто територію заграбастать не вдасться. Чим більший натиск буде відбуватися, тим більший буде гартуватися спротив.
Так все і підвелося до поняття ізвічної боротьби між добром і злом… Тільки позиції добра і зла у даному випадку розставить час.
А приклад воєнних дій на інформаційних теренах України прикладу листом, що зараз поширюється серед небайдужих осередків:
Прем’єр-міністру України
Азарову М.Я.

Шановний Миколо Яновичу!
Національна спілка журналістів України закликає Уряд не допустити різкого збільшення тарифів з доставки періодичної преси.
Як стало відомо, УДППЗ «Укрпошта» планує збільшити тарифи з доставки періодичної преси понад 45% від існуючих.
Звертаємо Вашу увагу, шановний Миколо Яновичу, що державний монополіст запланував зробити це безпрецедентне для нашої країни підвищення цін за один місяць до початку передплати на газети та журнали на наступний рік. Зараз, коли на вимогу Укрпошти редакції вже надали дані про передплатні ціни для включення в передплатні каталоги (нічого не знаючи про можливе підвищення тарифів), коли вже підготовлені бюджети і бізнес-плани видань, подібні дії призведуть як до здорожчання, так і до різкого падіння накладів видань, у першу чергу, регіональних.
Викликає стурбованість кулуарність і втаємниченість підготовки цього проекту. Адже нове керівництво Укрпошти не проводило жодних консультацій з громадськими організаціями, редакційними колективами, не збиралась робоча група з представників медійної спільноти, що створена наказом «Укрпошти». Не обговорювалось це питання і на засіданні Міжвідомчої робочої групи з аналізу стану додержання законодавства про свободу слова та захист прав журналістів, утвореної Президентом України В. Януковичем. Врешті-решт, ніяких аргументів чи розрахунків щодо необхідності такого різкого зростання тарифу на доставку представники преси, як партнери Укрпошти, не чули і не бачили.
Взагалі, в останнє десятиліття формування тарифів на доставку періодичних видань є нелогічним, непрозорим, непередбачуваним. Тарифи зростають надзвичайно різко, в останню мить перед початком передплатної кампанії, що не дозволяє редакціям газет і журналів щось спланувати. Викликає сумніви і законність такої процедури підвищення тарифів.
З розумінням ставимось до необхідності збільшення дохідної частини Укрпошти, в першу чергу, для підвищення заробітної плати листоношам. Ми цінуємо їх нелегку працю. Але ж не шляхом знищення передплати друкованих видань! Попередньо обговорювалась можливість підвищення тарифів на рівень інфляції в 2012-2013 роках, НСЖУ ніколи не заперечувала проти такого алгоритму зростання тарифу. До всього, Укрпошта не відповіла на критичні застереження щодо нераціонального витрачення коштів на своє функціонування, що призводить до підвищення рівня збитковості монополіста ринку поштових послуг.
Шановний Миколо Яновичу, враховуючи особисту увагу до розвитку друкованих видань, готовність до публічного обговорення проблем медіагалузі (зокрема, 1 лютого Ви взяли участь у роботі Секретаріату НСЖУ) просимо Вас зупинити процес підвищення тарифів на доставку преси і не дозволити Укрпошті зловживати своїм монопольним становищем.
З повагою
Голова Національної спілки
Журналістів України Олег Наливайко

Із цього листа видно до якого стану доведена інформаційна оборона України і як швидко програємо тактичні бої, не маючи загальнонаціональної стратегії оборони.

(Далі буде)
2013р.
Написав
12.08.2013 в 23:10
|
0

Блог им. Hanna →  Принади батьківщини гурту «ТІК»

Вінниця відома широкому колу шанувальників сучасної української музики, як батьківщина гурту «ТІК» Віталія Бронюка, що співає про неголених оленів і вчительку з мікрорайону.
Місто має все, що передбачає статус обласного центру. Але… туристи, що подорожують на власному авто і мають намір тут заночувати (адже різнобарвний водограй з лазерним шоу краще роздивлятися в сутінках) можуть стикнутися з дивними проблемами.
Перша, орендодавці місцевих квартир сидять у Києві, де розташовані їхні телефонні центри. Тобто, ви знаходите в Інтернеті чи у місцевій газеті номер телефону нібито людини, що здає квартиру охочим. Насправді ж, це номер оператора у Києві. Як наслідок, шлях до квартири затягується і ускладнюється. Ви довго телефонуєте, потім ще довше чекаєте в обумовленому місці, після чого з’являється знервована дівчина в автівці на ім’я Алла і з-за керма кричить на вас, як на школярів, що встигли добряче нашкодити: «Люди, вы что думаете, вы у меня одни?!!»
Зрештою, випивши у кав’ярні чаю з пакетиків за дурні гроші, ви телефонуєте ще кільком операторам у Києві і вам назустріч висилають бабусю, яка і має пустити подорожніх до омріяного помешкання. Зважте, бабусі швидко не ходять…
Квартира у самісінькому центрі, під вікнами місцева пішохідна вулиця. У під’їзді напис: «Не палити, не смітити, не справляти нужду. Штраф 100 грн». До південного Бугу і фонтану – кілька хвилин ходу.
Пішли… За якийсь час розуміємо, що не лише ми.
Попереду бачимо річку. Через неї — міст. На протилежному боці — набережна. Туди всі й прямують.
Набережна – це певна площина вкрита асфальтом. Чистенько. Але зелена зона у її творців не вийшла, і згодом стає зрозуміло, чому — довкілля витоптує навала охочих насолодитися яскравим видовищем. Отже, по праву руку – річка, по ліву – городи і хати вінничан з халабудами й рештою господарських споруд. Попереду – фабрика ROSHEN.
Русло річки вбране у бетон, в одному місці до самої води спускаються лави для сидіння, як у літньому кінотеатрі, а серед річки – металева конструкція доволі великих розмірів. Це і є фонтан.
Народ прибуває. Місця для сидінь вже зайняті. Можна стати біля парапету, обіпертися і чекати дива. Народ прибуває й далі. Багато дітей. Галас. Коли ж почнеться водяне шоу? Чоловік, що стоїть поряд, зі знанням діла розповідає товаришам, що ось зараз будуть пробні запуски, перевірятимуть опції і функції, тестуватимуть одну за одною, аж потім почнуть. Але чекати вже не довго. Зовсім скоро почнуть. Між тим, темніє.
Люди, озброєні фото і відео технікою обліпили прибережну смугу. Фонтан виконує вправи: першу, другу, десяту… налаштування систем триває.
Коли ж нарешті композиція з води, світла і звуку оживає, вас починають штовхати під боки зі словами: «Отойдите, детям не видно!» Таких реплік за час перегляду шоу можна назбирати чималу колекцію.
Фонтан, дійсно, грандіозний: велетенські струмені води, розмальовані райдугою кольорів, здіймаються і ритмічно танцюють, підкорюючись невидимій силі. Стає зрозумілим, навіщо люди займали місця у «партері». Тільки звідти видно лазерних ельфів, що раз по раз з’являються на кришталевому плесі.
Шоу триває хвилин 20. Музика здається надто гучною і такою, що не зовсім відповідає рухам води і сполохам кольорового світла.
Народ помалу починає розходитися, звільняючи місце новим прибулим.
Набережна вкрита пакетиками, пляшками, рештками з’їденого і випитого.
Навколишня атмосфера промовляє: ми не готові приймати туристів, ми самі ще не надивилася на свого фонтана, чи більше — ми просто не дозріли мати такий фонтан, він нам не надто пасує.
Зранку, при виїзді з міста, незапланована зустріч з працівниками місцевого ДАІ.
За нібито порушення називають суму з двома нулями. Проте не злі, ведуть бесіду про «звідки?» і «як у вас?», «заводи працюють?», — питаються і самі про себе відповідають: «у нас порізали». Порозуміння відбувається на тому, що «люди, видно, хороші» і достатньо купюри з одним нулем на бензин.
Поїхали. Подорожі – велика річ. Вони додають досвіду і збагачують світогляд. Якщо у вас спитають, чи хотілося б вам повернутися в ті місця, де вже вдалося побувати? У відповідь ви не завжди скажете: «Так!»
Написав
13.07.2012 в 13:19
|
0

Блог им. Hanna →  Машина часу



Шарівка



Пархомівка

Журналісти Охтирки, об’єднані в місцевий осередок Національної спілки журналістів України, відзначили своє професійне свято туристичною поїздкою вихідного дня, відвідавши Пархомівський художній музей та палацово-парковий ансамбль у селі Шарівка, що на Харківщині.

Оскільки День журналіста (6 червня) припав на середину тижня, вирішено було відтермінувати свято на вихідні, спрямувавши погляди у бік культурної й історико-архітектурної спадщини Слобожанщини.
Минулого року журналісти провели велоакцію в Охтирці, поставивши на меті, привернути увагу місцевої спільноти до стану справ навколо екскурсійної привабливості міста. Цьогоріч вирішили подивитися, чим багаті найближчі сусіди.
Художній музей у селі Пархомівка Краснокутського району, започаткований учителем історії Афанасієм Федоровичем Луньовим у 1955 році, як народний шкільний музей, сьогодні по праву називають мистецькою перлиною краю. У сільському музеї експонується безцінна колекція, завдяки якій він добре відомий далеко за межами України. Відвідувачам представлені оригінали картин найвидатніших майстрів, визнаних у всьому світі: Пікассо, Ренуара, Бенуа, Малевича, Кандінського, Верещагіна, Шишкіна, Рєпіна, Левітана. Є ескізи Володимира Маяковського, олівцеві малюнки Тараса Шевченка та ін.
В одному з залів екскурсовод вмикає механічну мелодію — музична шкатулка позаминулого століття ніби машина часу… Примітним є той факт, що Пархомівка певним чином пов’язана з Охтиркою, бо свого часу належала охтирському полковнику І.Перекрестову, а згодом, при Катерині ІІ була подарована командиру Охтирського гусарського полку І.Подгоричані. Саме в маєтку Подгоричані і знаходиться нині музей.
Так само не чужа Охтирці й Шарівка Богодухівського району, бо заснував її 1670 року охтирський осавул Матвій Шарий. Нині люди приїздять звідусіль до Шарівки аби подивитися на величний палац цукрозаводчика Леопольда Кеніга та залишки навколишнього парку. Грандіозна споруда й околиці мають статус пам’ятки садово-паркового мистецтва, а за радянської влади тут розміщувався туберкульозний санаторій.
Вхід на територію – вільний, але до самого палацу ходу немає.
Шарівський комплекс – місце надзвичайної краси. Проте побачене викликає змішані почуття: захват і жаль. Творіння людського генія достойно не поціноване і занепадає. Але навіть руїна не здатна остаточно спаплюжити цю красу. Сюди їдуть туристи, фотографуються молодята, тут надзвичайно чисте, п’янке повітря, вдихнувши яке починаєш вірити в казку: все лихе минеться і люди неодмінно почнуть цінувати і створювати красу.
Написав
11.07.2012 в 10:45
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Наречені Кам'янця...







Замість лицірів у древньому Кам'янець-Подільському замку цієї весни панували сучасні наречені
Написав
25.05.2012 в 17:16
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Лицарі ще сплять



30 квітня. Хотин. Тут відбувається міжнародний лицарський фестиваль, проте самі лицарі ще сплять. Ранок. Квитків, вартістю у 80 гривень ще не продають. Ще можна вільно ходити по росі і не знати, що вдень повітря прогріється до +30. І лицарям в їхніх обладунках буде дуже жарко.
Написав
25.05.2012 в 16:58
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Травневі відпочивальники в Шешорах



1 травня. Маївка по-шешорськи.
Написав
25.05.2012 в 16:43
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Сплав по Чорному Черемошу



Стою на високому березі з фотиком. Хочу зафільмувати відважних людей в гумовому човні..., а вони застрягли в кущах, довго звідти вибиралися, аж раптом, підхоплені стімкою річкою вмить щезли з очей.
Написав
25.05.2012 в 16:39
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Меджибіж





молодята фотографуються під стінами замку
Написав
25.05.2012 в 16:25
|
0

Блог им. Hanna →  Веселих свят!



Розкішний Новий рік у нас виходить. Ялинку нарядили, діток привітали, і про батьків їхніх не забули. Щоб так багато «добрих» новин під новорічні свята було, за 20 останніх років не пригадую. В основному ті новини з Києва до нас, на переферію, йдуть. Але є й такі, що вимагають місцевого затвердження. Як от підняття тарифів на опалення та підігрів води. Саме для цього збереться виконком Охтирської міської ради 31 грудня о 10-й годині. Спішать останнього цвяшка забити, щоб краще людям святкувалося.
Написав
29.12.2010 в 15:04
|
0

Блог им. Hanna →  Записки подорожнього



Кажуть, людині, для того щоб почуватися щасливою, треба принаймні один раз на рік подорожувати, аби побачити щось нове. Більшість із нас так і чинить. Не сумніваюся, що й цього літа багато хто, попрямувавши у напрямку морів, із задоволенням споглядав тамтешні краєвиди.
За позитивом рушила і я…

( Читати далі )
Написав
29.09.2010 в 15:40
|
0

Блог им. Hanna →  Всякому городу нрав и права


Всякому городу нрав и права; всяка имеет свой ум голова«, — написав Григорій Савич Сковорода 250 років тому і мав рацію. Вочевидь мандрівному філософу, що походив немало шляхами Слобожанщини, було з чим порівняти. Так воно й зараз. Ось заїхав від Охтирки, здається зовсім небагато, у сусідню Харківську область, а вже бачиш низку характерних відмінностей. Це я про Чугуїв.



( Читати далі )
Написав
12.08.2010 в 15:56
|
0

Блог им. Eliseeva →  Войнам - НЕТ! А миру - ДА! (Отчетный концерт детского клуба "Орленок". Ко Дню защиты детей))

…Громыхнул гром, взметнувшийся ветер сорвал пыль и песок, начался дождь. «Вот обидно, — думалось не одной мне. — Сегодня отчетный концерт творческих коллективов детского клуба „Орленок“, приуроченный ко Дню защиты детей!»
Но гроза поняла свою ошибку и через десять минут усмирила свое озорство. Со всех сторон Солоницевки к парку отдыха потянулись цветные цепочки людей с яркими букетами...

( Читати далі )
Написав
31.05.2010 в 12:19
|
0

Блог им. Eliseeva →  Празднование Дня Победы в пгт. Солоницевка

Память… Как светлы и трогательны твои воспоминания, когда касаются любви и счастья… Как горьки и тревожны они, посвященные тяжелейшим испытаниям народа в военное лихолетье. Иногда слышишь от сторонников восточных верований: «Плохое надо забыть. Мысли должны быть позитивны, тогда и жизнь станет лучше». Многим живущим и хотелось бы забыть, да разве возможно человеку, прошедшему дорогами войны, его потомкам забыть о мучительных страданиях не одного лица — всем участвующим в войне странам? Значительность праздника Победы в этом году удвоенная: народ отмечает 65-ю годовщину со дня окончания Великой Отечественной войны. Срок солидный и для простой челоческой жизни.

( Читати далі )
Написав
08.05.2010 в 16:42
|
0

Блог им. Hanna →  СВОБОДНОЕ СЛОВО – РОСКОШЬ

3 мая – международный день свободы слова. Дата значимая, но в тесном ряду майских праздников малозаметная. Учреждена она была журналистами, ими же, в основном, и почитается. Кому как не журналистам знать истинную цену слова, тем более свободного слова. И здесь не суть важно работаешь ли ты в центральном издании и слывешь в народе чуть ли не оракулом, или же скромно заполняешь полосы местных газет. Слово, как известно, не воробей. Где бы ни летало, а присесть на веточку (быть прочитанным, узнанным, одобренным или же опровергнутым) обречено.

( Читати далі )
Написав
30.04.2010 в 10:34
|
0

Блог им. Hanna →  Моя душа не сприймає пафосу

«Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині — і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають „згори“.
Уже зараз зрозуміло, що 65-ту річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: пишними парадами та іншим офіціозом.
Пафос і показуха віддають більше шани радянській владі, а не людям. У цій версії є фактичне возвеличення тогочасних тоталітарних вождів». Це витяг з одного із блогів під заголовком Звернення до журналістів. Розкажіть, як ваша родина пережила другу світову війну«.
Прочитала його буквально відразу після розмови з колегами. А говорили ми про те ж саме: думки і слова – немов наші.
…У телевізорі і в державних інституціях щодо війни нині – риторика і пафос радянських часів. Чи можна ними послуговуватися зараз? Коли вже багато чого відомо з історії справжньої, а не ідеологізованої? Хіба варто й досі так завзято хизуватися перемогою, досягнутою ціною неймовірних жертв? Можливо вже настав час просто схилити голову у щирій скорботі і віддати шану всім: хто загинув за різних обставин, і хто зумів вижити… заперечуючи проти війни як такої.
Німеччина, яку засудили як агресора, визнала свої гріхи і спокутує їх перед світовою громадськістю і громадянами інших країн, у тому числі й України. А хто-небудь чув, щоб СРСР, чи його правонаступник Росія вибачалися за гріхи вольні і не вольні, за знущання, заподіяні своїм (не чужим) громадянам? Чи не тому Росія зацікавлена саме у такому помпезному відзначенні Перемоги? І Україна нині наслідує ту ж саму модель, бо більше владі пишатися немає чим.
Економіка в загоні, пенсії і заробітні плати – жалюгідні, молодь неприкаяна, верхівка жирує… І на цьому тлі ми продовжуємо у фанфари дути?!!! Гасла і пафос можна пробачити керівникам, що правили за радянських часів, бо тоді на кожній прохідній висіло: „Требуется!“, а нині держава фактично усунулася від вирішення життєвих людських проблем, запропонувавши натомість формальне піклування. То чи ж варто на цьому тлі співати старої бравурної пісні?
»Слава ветеранам!« — цю мантру ми, народжені в СРСР, знаємо з дитинства. Вивчають її і діти незалежної України. А прадід моїх дітей не став ветераном.
Тоді ще не дід, а батько чотирьох дітей, селянин Клим, був поспіхом відправлений разом з іншими такими ж, від плуга і землі хліборобами, під Харків. Там німці наступали.
Колгоспників привалило в одній з будівель, що правила за збірний пункт. Німецькі частини увійшли в місто раніше, ніж чоловіки, ті хто не загинув під завалами, встигли відкопатися голими руками. Коли травмовані, з ротами, забитими цегляною пилюкою, сліпі і знесилені вони, як кроти вилазили на світ Божий, їх чекало: Hende Hoh!
Далі – полон… Йому випало працювати у німецькій родині, де він і без того майстер на всі руки, удосконалив свій хист до столярства… З війни дід повернувся не скоро, десь у 50-ті роки, бо визволителі, запакувавши щасливих у вагони, відправили їх у далеку дорогу – у табори.
Чим завинила ця людина і її сім’я перед країною, за що вони отримали знущання від своїх? Скільки таких понівечених доль, ніким не порахованих для статистики про жахіття війни?! А спробуйте, уявіть стан душі безвинно ув’язненого батька чи матері, позбавлених можливості бодай хоч щось дізнатися про долю своїх дітей чи дати звісточку родині. А їм же казали: „Не їдьте — там тюрма на вас чекає“. Не слухали, їхали, бо додому кликала рідна кров.
А сусідська бабця Сарахвина, чоловіка якої поставили на лінію фронту кілометрів за 50 від села (не знаю вже, чи встигли його перевдягнути й дати гвинтівку), ходила на поле бою з санчатами, щоб зібрати по шматочках усе, що залишилося від батька її дітей та й привезти до хати на поховання. Скільки ж їй було тоді років? Не більше двадцяти п’яти, напевно?
Ці люди, зазнавши великого горя, достойно прожили життя у трудах, не ставши ветеранами. Їх жодного разу не запрошували на святкування Перемоги. Чи не тому, що їхні імовірні розповіді про війну не вкладалися у відомі кліше про масовий героїзм.
Хто дбав про них? Чи була їм рідна держава матір’ю? Скоріше мачухою, з черствим до людського горя серцем.
Написав
21.04.2010 в 10:30
|
1
←  сюди    туди  →
1 2

Актуальне ↓