Нацiональна спiлка журналiстiв України http://old.nsju.org ru admin@nsju.org Нацiональна спiлка журналiстiв України <![CDATA[Принади батьківщини гурту «ТІК»]]> http://old.nsju.org/blog/9320.html http://old.nsju.org/blog/9320.html Місто має все, що передбачає статус обласного центру. Але… туристи, що подорожують на власному авто і мають намір тут заночувати (адже різнобарвний водограй з лазерним шоу краще роздивлятися в сутінках) можуть стикнутися з дивними проблемами.
Перша, орендодавці місцевих квартир сидять у Києві, де розташовані їхні телефонні центри. Тобто, ви знаходите в Інтернеті чи у місцевій газеті номер телефону нібито людини, що здає квартиру охочим. Насправді ж, це номер оператора у Києві. Як наслідок, шлях до квартири затягується і ускладнюється. Ви довго телефонуєте, потім ще довше чекаєте в обумовленому місці, після чого з’являється знервована дівчина в автівці на ім’я Алла і з-за керма кричить на вас, як на школярів, що встигли добряче нашкодити: «Люди, вы что думаете, вы у меня одни?!!»
Зрештою, випивши у кав’ярні чаю з пакетиків за дурні гроші, ви телефонуєте ще кільком операторам у Києві і вам назустріч висилають бабусю, яка і має пустити подорожніх до омріяного помешкання. Зважте, бабусі швидко не ходять…
Квартира у самісінькому центрі, під вікнами місцева пішохідна вулиця. У під’їзді напис: «Не палити, не смітити, не справляти нужду. Штраф 100 грн». До південного Бугу і фонтану – кілька хвилин ходу.
Пішли… За якийсь час розуміємо, що не лише ми.
Попереду бачимо річку. Через неї — міст. На протилежному боці — набережна. Туди всі й прямують.
Набережна – це певна площина вкрита асфальтом. Чистенько. Але зелена зона у її творців не вийшла, і згодом стає зрозуміло, чому — довкілля витоптує навала охочих насолодитися яскравим видовищем. Отже, по праву руку – річка, по ліву – городи і хати вінничан з халабудами й рештою господарських споруд. Попереду – фабрика ROSHEN.
Русло річки вбране у бетон, в одному місці до самої води спускаються лави для сидіння, як у літньому кінотеатрі, а серед річки – металева конструкція доволі великих розмірів. Це і є фонтан.
Народ прибуває. Місця для сидінь вже зайняті. Можна стати біля парапету, обіпертися і чекати дива. Народ прибуває й далі. Багато дітей. Галас. Коли ж почнеться водяне шоу? Чоловік, що стоїть поряд, зі знанням діла розповідає товаришам, що ось зараз будуть пробні запуски, перевірятимуть опції і функції, тестуватимуть одну за одною, аж потім почнуть. Але чекати вже не довго. Зовсім скоро почнуть. Між тим, темніє.
Люди, озброєні фото і відео технікою обліпили прибережну смугу. Фонтан виконує вправи: першу, другу, десяту… налаштування систем триває.
Коли ж нарешті композиція з води, світла і звуку оживає, вас починають штовхати під боки зі словами: «Отойдите, детям не видно!» Таких реплік за час перегляду шоу можна назбирати чималу колекцію.
Фонтан, дійсно, грандіозний: велетенські струмені води, розмальовані райдугою кольорів, здіймаються і ритмічно танцюють, підкорюючись невидимій силі. Стає зрозумілим, навіщо люди займали місця у «партері». Тільки звідти видно лазерних ельфів, що раз по раз з’являються на кришталевому плесі.
Шоу триває хвилин 20. Музика здається надто гучною і такою, що не зовсім відповідає рухам води і сполохам кольорового світла.
Народ помалу починає розходитися, звільняючи місце новим прибулим.
Набережна вкрита пакетиками, пляшками, рештками з’їденого і випитого.
Навколишня атмосфера промовляє: ми не готові приймати туристів, ми самі ще не надивилася на свого фонтана, чи більше — ми просто не дозріли мати такий фонтан, він нам не надто пасує.
Зранку, при виїзді з міста, незапланована зустріч з працівниками місцевого ДАІ.
За нібито порушення називають суму з двома нулями. Проте не злі, ведуть бесіду про «звідки?» і «як у вас?», «заводи працюють?», — питаються і самі про себе відповідають: «у нас порізали». Порозуміння відбувається на тому, що «люди, видно, хороші» і достатньо купюри з одним нулем на бензин.
Поїхали. Подорожі – велика річ. Вони додають досвіду і збагачують світогляд. Якщо у вас спитають, чи хотілося б вам повернутися в ті місця, де вже вдалося побувати? У відповідь ви не завжди скажете: «Так!»]]>
Fri, 13 Jul 2012 13:19:48 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Машина часу]]> http://old.nsju.org/blog/9319.html http://old.nsju.org/blog/9319.html

Шарівка



Пархомівка

Журналісти Охтирки, об’єднані в місцевий осередок Національної спілки журналістів України, відзначили своє професійне свято туристичною поїздкою вихідного дня, відвідавши Пархомівський художній музей та палацово-парковий ансамбль у селі Шарівка, що на Харківщині.

Оскільки День журналіста (6 червня) припав на середину тижня, вирішено було відтермінувати свято на вихідні, спрямувавши погляди у бік культурної й історико-архітектурної спадщини Слобожанщини.
Минулого року журналісти провели велоакцію в Охтирці, поставивши на меті, привернути увагу місцевої спільноти до стану справ навколо екскурсійної привабливості міста. Цьогоріч вирішили подивитися, чим багаті найближчі сусіди.
Художній музей у селі Пархомівка Краснокутського району, започаткований учителем історії Афанасієм Федоровичем Луньовим у 1955 році, як народний шкільний музей, сьогодні по праву називають мистецькою перлиною краю. У сільському музеї експонується безцінна колекція, завдяки якій він добре відомий далеко за межами України. Відвідувачам представлені оригінали картин найвидатніших майстрів, визнаних у всьому світі: Пікассо, Ренуара, Бенуа, Малевича, Кандінського, Верещагіна, Шишкіна, Рєпіна, Левітана. Є ескізи Володимира Маяковського, олівцеві малюнки Тараса Шевченка та ін.
В одному з залів екскурсовод вмикає механічну мелодію — музична шкатулка позаминулого століття ніби машина часу… Примітним є той факт, що Пархомівка певним чином пов’язана з Охтиркою, бо свого часу належала охтирському полковнику І.Перекрестову, а згодом, при Катерині ІІ була подарована командиру Охтирського гусарського полку І.Подгоричані. Саме в маєтку Подгоричані і знаходиться нині музей.
Так само не чужа Охтирці й Шарівка Богодухівського району, бо заснував її 1670 року охтирський осавул Матвій Шарий. Нині люди приїздять звідусіль до Шарівки аби подивитися на величний палац цукрозаводчика Леопольда Кеніга та залишки навколишнього парку. Грандіозна споруда й околиці мають статус пам’ятки садово-паркового мистецтва, а за радянської влади тут розміщувався туберкульозний санаторій.
Вхід на територію – вільний, але до самого палацу ходу немає.
Шарівський комплекс – місце надзвичайної краси. Проте побачене викликає змішані почуття: захват і жаль. Творіння людського генія достойно не поціноване і занепадає. Але навіть руїна не здатна остаточно спаплюжити цю красу. Сюди їдуть туристи, фотографуються молодята, тут надзвичайно чисте, п’янке повітря, вдихнувши яке починаєш вірити в казку: все лихе минеться і люди неодмінно почнуть цінувати і створювати красу.]]>
Wed, 11 Jul 2012 10:45:08 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Десь в Україні... Наречені Кам'янця...]]> http://old.nsju.org/blog/9317.html http://old.nsju.org/blog/9317.html





Замість лицірів у древньому Кам'янець-Подільському замку цієї весни панували сучасні наречені]]>
Fri, 25 May 2012 17:16:22 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Десь в Україні... Лицарі ще сплять]]> http://old.nsju.org/blog/9316.html http://old.nsju.org/blog/9316.html

30 квітня. Хотин. Тут відбувається міжнародний лицарський фестиваль, проте самі лицарі ще сплять. Ранок. Квитків, вартістю у 80 гривень ще не продають. Ще можна вільно ходити по росі і не знати, що вдень повітря прогріється до +30. І лицарям в їхніх обладунках буде дуже жарко.]]>
Fri, 25 May 2012 16:58:35 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Десь в Україні... Травневі відпочивальники в Шешорах]]> http://old.nsju.org/blog/9315.html http://old.nsju.org/blog/9315.html

1 травня. Маївка по-шешорськи.]]>
Fri, 25 May 2012 16:43:14 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Десь в Україні... Сплав по Чорному Черемошу]]> http://old.nsju.org/blog/9314.html http://old.nsju.org/blog/9314.html

Стою на високому березі з фотиком. Хочу зафільмувати відважних людей в гумовому човні..., а вони застрягли в кущах, довго звідти вибиралися, аж раптом, підхоплені стімкою річкою вмить щезли з очей.]]>
Fri, 25 May 2012 16:39:46 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Десь в Україні... Меджибіж]]> http://old.nsju.org/blog/9313.html http://old.nsju.org/blog/9313.html



молодята фотографуються під стінами замку]]>
Fri, 25 May 2012 16:25:11 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Записки подорожнього. Ласкава затишна країна, в яку хочеться повертатися]]> http://old.nsju.org/blog/9311.html http://old.nsju.org/blog/9311.html
Не раз казала, що і своя країна відома нам епізодично, а що вже говорити про географічну карту світу, ба, хоча б Європи. І навіть регулярно слідкуючи за новинами (цікавлячись світом в теорії), справжнє уявлення про ту чи іншу територію складаєш лише побачивши її на власні очі, поспілкувавшись з людьми, заснувши і прокинувшись під їхнім небом.
Зараз мова про Хорватію, вірніше про Середню Далмацію, береги якої купаються в Адріатичному морі. Місцеві жителі не заперечують своєї причетності (в минулому) до піратського промислу. Тутешні чоловіки високі і стрункі, а жінки, як і колись виготовляють домашні сири з овечого і козиного молока. Хорватія – унікальна країна хоча б тому, що має 1248 островів: великих і малих, посіяних вздовж узбережжя, як насіння.
Існує притча. Нібито Бог, коли наділяв народи землею, ненароком забув про хорватів. Ті прийшли до Всевишнього з жалем:
— Як же так, Господи, а ми?
На що Господь відповів:
— Ну добре, беріть те, що для себе беріг.
Сьогодні Хорватія – рай для туристів, сюди їх приїздить стільки, що нам в Україні і не снилося: чехи, німці, французи, японці, корейці… Не рідкі гості і вітчизняні любителі пляжного відпочинку.
А почалося все не так давно, з 60-70 років минулого століття. Сезон відкрила соціалістична Югославія до складу якої входила Хорватія. Після розпаду Югославії та Балканської війни 1991-1995 років, хорвати управляють своєю, добряче обстріляною сербами землею, самі.
Держава взялася за туристичний бізнес як за пріоритетний для республіки: будуються швидкісні дороги, що з’єднують місця відпочинку з об’єктами транспортного сполучення і пам’ятками історії і культури; заборонено забудову вздовж моря, вкладаються значні кошти в утилізацію побутового сміття і стічних вод. Результати такої політики як для нас, українців, вражаючі: чиста питна вода з-під крана, екологічно чисті продукти місцевого виробництва, жодного сміття будь де, хорвати буквально вклоняються кожному туристові і ти не відчуваєш при цьому аніякої фальші.
Моя подорож до Хорватії була нетривалою, всього вісім днів, але цього достатньо, аби задатися питанням: чому ми не такі? За великим рахунком у нас є все, що і в хорватів, ба, навіть більше: і гори, і унікальні ріки, і заповідні степи і стрімкі водоспади, матеріальна історія у замках і палацах, а морів, так тих узагалі — два.
Тільки про це ніхто в світі не знає, а наші розпорядники народного добра не вміють його ні зберегти, ні розумно продати.

Відпочинок для дітей і пенсіонерів «Lite»
Звужую загальні фрази до більш вузьких. Місце перебування: селище Брела.
«Брела — курорт з найчистішими пляжами і морем. Він знаходиться в Середній Далмації, в регіоні Макарска Рив’єра. Це ланцюг селищ, розташованих в околицях міста Макарска. Брела, зокрема, знаходиться біля підніжжя знаменитої хорватської гори Біоково» — лаконічно інформує нас туристичний довідник.
Коли втрапляєш на місце, розумієш, що тут дійсно сказати нічого, тут домінують почуття і нюанси. Уявіть собі лагідне тепле море (+27 у вересні), що само тримає на спокійному плесі найгіршого пловця. Вода прозора, немов сльоза щасливої дитини. І сосни! Тутешнє повітря напоєне пахощами хвої, а зелені віти схиляються аж до самісінької води. На березі так тихо і затишно, що час зупиняється. Простір всотує тебе і ти потрапляєш у паралельний світ, в якому крім насолоди, немає нічого. Жодних подразників. Десь із-за сосен щогодини чути дзвони древньої кам’яної церкви.
Відпочивальники – переважно літні люди й молоді батьки з малими дітьми. Трапляються немовлята місяців трьох від народження. Пенсіонери, частіше з Німеччини, дивують своєю енергійністю. Навіть інвалідний візок і 85 років за плечима для них не причина, аби відмовлятися від повноцінного життя. Споглядаючи за тим, як засмагають на сонечку старенькі, як вони модно вбираються і в яких зачісках приходять до ресторану на вечерю, починаєш поважати їхню старість зовсім не тому, що це морально. На думку спадає інше: а що в цей час роблять наші бабусі в українських містах і селах? чим зайняті дідусі? щось їх не видно на курортах. Ось так наочно можна проілюструвати відмінності у підходах різних держав до своїх громадян. Виходить, наші старенькі не заслужили за свій трудовий вік адекватної поваги. Не епізодичної, наприклад, з нагоди Дня людей похилого віку, а щоденної, у грошовому вимірі, щоб так само як і німці могли вони подорожувати світом на радість собі.

Без пахлави медової
Чим відрізняється Далмація від нашого Криму? На перший погляд, нічим. Той же Крим, тільки чисто. Але то лише на перший погляд. Головна і основоположна відмінність – хорватські пляжі знаходяться у муніципальній власності, що гарантує вільний безоплатний доступ до моря будь-кому і у будь-який час. Ви не знайдете тут жодного паркану, хвіртки чи амбразури, якими затиканий увесь південний берег Криму.
Море — прозоре, смужка пляжу, пішохідна доріжка, що тягнеться на кілометри, а вище – готелі, апартаменти, кафе і так далі…
Над водою ви не побачите жодних ганделиків, а звідси — тиша і порядок.
На пляжі, замість чисельних торгівців пахлавою медовою, рапанами, мідіями, холодним пивом, пиріжками та іншими наїдками – єдиний акуратно вбраний хлопець з велетенським сомбреро на голові. Він кількома мовами пропонує відпочивальникам варену кукурудзу за 13 кун качанчик, приказуючи для більшої переконливості: «ням-ням». Дехто купує. Кукурудза справді дуже смачна. Ще берегом носять серветки і скатертини. Засмаглі дами проходять щільно, але виключно зранку. Решту дня їх не видно. Смаглявки рекламують свій товар настирливо, але без нахабства: «Мадам, красиво! Дорого не будет!» За вишивану скатертину правлять 800 кун, з рештою віддають на третину дешевше. Проте охочих купувати небагато. Туристи на пляжах вільні від усіляких думок, у тому числі й про місцевий hand made.
Назва місцевої валюти: Хорватська Куна, розмінна монета — Ліпа. 100 кун — приблизно 86 грн. А це означає, що місцевими цінами українського туриста не здивуєш.
10 вересня температура повітря на узбережжі +30 градусів, температура води — +26. Людей – помірно. Навколо звуки різномов’я, проте переважає німецька. Слов'янин, навіть якщо він не розуміється на іноземних мовах не відчує тут мовного дискомфорту. Персонал у готелях говорить як мінімум чотирма мовами, та й сама хорватська є дуже спорідненою з українською.
Відпочивальники вдягають пляжні тапочки, в яких засмагають і плавають. Вважається, аби захиститися від ушкоджень – гострого каміння та морських їжаків. Проте на пляжах Брели така пересторога здалася мені надмірною. Їжаки не чисельні, сидять глибоко на дні, а берег – дрібна, гладенька майже біла галька.
Сніданок у готелі з 7 до 10. Їж – не хочу. Персонал говорить, як я чула, німецькою, англійською, російською. Меню цими ж мовами + хорватською. Проте лише російською мовою засторога на видному місці: «Продукты из ресторана выносить нельзя».
Сніданки в готелі, як і вечері, настільки якісні й різноманітні, що про обід протягом дня ніхто й не згадує. Залишитися голодним тут неможливо. Навпаки. Ви відкриєте в собі надзвичайні здібності – під свіже морське повітря вминати за столом неймовірну кількість овочів, риби, фруктів, сирів, супів (всього не перелічити).
Тамтешні кафе звуться Konoba і пропонують відвідувачам багато чого. Наприклад рибні блюда на 2-х персон на узбережжі коштують 300 кун. Але якщо ти вже попоїв у готелі, до коноби підеш хіба що випити. Місцеве пиво, наприклад Karlovacko, може коштувати до 20 кун за 0,5 л, а в селищі, подалі від пляжу — 8-10 кун.
Ще одна відмінність від Криму полягає в тому, що з узбережжя Адріатики просто так ви нікуди не поїдете. Очевидно, що держава подбала, аби кожен її громадянин на своєму робочому місці мав від туриста певну копійчину. Тому у пріоритеті – купівля екскурсій, а вони не дешеві. Обійти ж організовану складову туристичного бізнесу нелегко.
13 вересня намагаємося виїхати до містечка Макарська, що від місця нашого розташування всього за 10 кілометрів. Довго шукаємо автобусну зупинку, питаємося місцевих, зрештою знаходимо. На зупинці висить розклад руху. Проте автобусів – жодного. Ні о 10.00, ні о 10.20, як зазначено у розкладі, автобусне приїхав. Разом з нами не розуміють, що відбувається двоє російських туристів. Кажуть, у Макарска вже були, але в обидва кінці добиралися з великими проблемами. Розповідають: «У Макарска є автовокзал, купили там квиток до Башка Вода на 14,30, а виїхали лише о 15.30. Автобуси їздять. Як самі захочуть».
Чекаємо. Купили сонцезахисні окуляри за 50 кун, на яких англійською написано: «Вироблено у Китаї. Тільки для Європи».
За годину терпець увірвався і ми пішли з тої зупинки геть. Наші наступні екскурсії були виключно організованим, бо дуже шкода втрачати дорогоцінний, швидкоплинний час курортника.

«Хорвати задоволені тим, що живуть у Хорватії,» — так відповідає на моє питання гід Олена, українка, що вийшла заміж за хорвата. Це я питаю про рівень життя в країні. Середня заробітна плата – 5 тисяч кун, але бензин коштує 2 долара за літр. Опалення в будинках немає. Люди гріються сонцем, в надмірну спеку захищають домівки, закриваючи вікна віконницями. Олена каже, що місцеві так звикли зачиняти вікна, що навіть узимку роблять те саме.
Впроваджують відновлювальні види енергії, використовують енергію вітру. Проте вітряки коштують уп’ятеро дорожче, ніж газ. У Хорватії ці програми субсидує Німеччина.
Як для мене дивиною видалося те, що в Хорватії люди вільно мешкають у пам’ятках історії архітектури, як у звичайних помешканнях. За часів соціалізму Югославії вдалося зберегти приватну власність. І те, що належало родинам з давніх часів, належить нащадкам і зараз. Натовпи туристів і випрана білизна, вивішена господинею за вікно поряд з рештками палацу імператора Діоклітіана — звична і буденна річ. Люди буквально живуть у музеях римської культури і середньовіччя, кожного дня ходять віковою кам’яною бруківкою на роботу. Тільки під’їхати жодним транспортом до своїх квартир не можуть, і жодного ремонту без дозволу держави теж зробити не можуть.
На сувеніри туристи розбирають вироби з каменю острова Брач, що приносить удачу в коханні (ним облицьований Білий Дім у Вашингтоні), магніти з зображенням символу Хорватії усміхненого віслюка, пляжні рушники з картою країни, домашнє оливкове масло та сир.
Селянка з острова Брач, що торгує сиром, допитується звідки ми, а дізнавшись, дивує фразою: «Йо, наші милі українці!»
На дрібних грошах тут зображені птахи, ведмеді, риби – ласкава затишна країна, де під кронами сосен у публічних місцях гуляють білки, а в національному парку в прозорих зеленкуватих водах річки Крка заледве вміщаються ситі, нелякані форелі.]]>
Tue, 13 Mar 2012 20:23:36 +0200 Hanna подорожі
<![CDATA[«Без перемоги не виходити!»]]> http://old.nsju.org/blog/9310.html http://old.nsju.org/blog/9310.html Бувають різні міста: зручні для життя і не дуже. А бувають міста музеї. Як от Львів, наприклад.

Я не збираюся переписувати путівники по місту Лева, наводити приклади архітектурних пам’яток і музеїв – їх безліч. Старе місто має свій дух, харизму, має вранішній і вечірній настрої. Тут все для туристів. Тут навіть міський голова ходить на роботу пішки і зупиняється на прохання гідів аби поговорити з приїжджими туристами. Врешті решт місто заточене під туристів. Можна знайти кнайпу, ресторацію чи кафе на будь-який смак, а можна просто присісти на котрусь із лавочок у середмісті і сидіти безкінечно довго. Дивитися навсебіч, роздивлятися панораму і деталі забудови, кожної миті помічаючи щось нове. Між іншим, немало тих зручних лавочок подарувало Львову однойменне місцеве пиво (до речі смачне). Сидячі на котрійсь із них, подумалося: Охтирка і Львів мають дуже мало спільних рис, їх майже немає. Хіба що… в Охтирці теж є броварня, що варить пиво під іменем свого міста. Цим і втішимося, бо лавочки за великим рахунком в Охтирці ставити ніде.
Коли ти приїхав до Львова, але обмежений у часі, варто вдовольнитися оглядовою екскурсією старим містом. При цьому завважте, що у Львові заведено прокидатися дещо пізніше, ніж в Охтирці. Тому, якщо ви вийдете у місто о 9-й, то уникнете тисняви навколо історичних пам’яток. А головне, вам вдасться без черги потрапити до унікального закладу громадського харчування «Криївка», де ви зможете не тільки дуже смачно попоїсти за помірну ціну, але й отримати добрячу порцію гарного настрою. У мене і моєї компанії животики від сміху боліли ще з півдня по тому, як за нами зачинили двері згаданого закладу.
Творці цього концептуального ресторану визначили для нього таку місію: «Творити унікальний простір позитивних емоцій і вражень, робити себе, місто та країну кращими». І треба визнати, у хлопців це добре виходить.
Криївка чи схрон – по-нашому землянка в лісі. У криївках жили і воювали вояки ОУН УПА. Отже концепція ресторану «Криївка» зрозуміла. Батьки ідеї досягли у її розробці та втіленні максимального успіху, бо навіть знаючи зарані, де ту «Криївку слід шукати і що говорити, аби тебе пустили всередину, ми дещо розгубилися і зам’ялися. Адреси ж бо заклад немає: десь на площі Ринок і все. Та й пароль (Слава Україні!) з голови вилетів у найвідповідальніший момент. Коротше, ми спалилися перед вартою з кулеметом, проте були помилувані… не надовго. Виявилося, що серед нас є москаль!!! Москалів тут стріляють з револьвера, правда холостими патронами. Але цього достатньо, аби насміятися й наверещатися вдосталь. Дядько ж бо, той що озброєний і стріляє у підлогу, знає такі смішні і влучні приказки, що як не намагайся, не запам’ятаєш по ходу, а от реготати будеш довго і з задоволенням.
У криївці, де на стінах висять концептуальні тексти, а по кутках стоять раритети часів війни, на вході до кожного залу питають пароль: Слава Україні! Героям слава! Хлопці й дівчата, що обслуговують відвідувачів меткі на язик: „Полегше з москальською мовою, для вас столик під гілякою!“ І столик такий справді є, а коло нього напис, що пояснює потенційне призначення дерев’яки з мотузкою. Маркіян, що приніс нам ПІВМЕТРА КОВБАСИ (саме так написано у меню) назвав це блюдо „мрією кожної жінки“.
Поки ми їли й пили, до залів періодично заходили екскурсії, народ фотографувався – напинав на плечі шинелі, брав до рук автомата. Але на мою особисту думку, то дурне діло — приходити до „Криївки“ тільки задля фото напам’ять. Такої грибної юшечки як там, ні до того, ні після, ми не куштували. Тут вона зветься „юшка грибова Карпатського Єгерства“, а в меню про неї написано таке: „… з 1946 року замість самогонки до юшки додають сметану“.
Тамтешнє меню, або стравоспис – унікальне явище, його можна купувати і читати вдома як пізнавально-розважальну літературу. Свиняча буженина називається „Жорік, хенде хох“, серед рибних страв ви знайдете „москаликів карасевидних“, а на десерт можете спробувати „цнотливу розвідницю“. Не відстають і коктейлі. Тут є з чого вибирати: „Хто вимкнув світло?“, „За упокой Марксизму, Потужний Бац по голові. Нашій компанії за порадою Маркіяна, подавали медовуху і хренівку, під загальною назвою п’янкі трунки.
Кажу ж їхнє меню можна читати на ніч, аби добре спалося. Не дарма ж в самому меню вказано: відтворення карається НЕГАЙНИМ ЗНИЩЕННЯМ.
Слід іще додати, що страви тут подають в антуражних бляшанках, по залу посівають стріляними гільзами, а нас ще й водою кропили, бо саме був другий день по Великодню – обливаний понеділок.
Отже, наразі Криївка — це унікальне місце у Львові, де весело і смачно, а з фото на стіні на тебе дивляться молоді зухвалі хлопці з автоматами у руках і очима, що ховають за усмішкою смуток. Саме про такі фото і про все, що залишилося свого часу за об’єктивами фотографів, написала Оксана Забужко у своєму Музеї покинутих секретів. Дуже грубезна й змістовна книжка — її важко читати. Але ж, не полінуйтеся, візьміть і прочитайте. І після того ви вже ніколи не будете ображатися на перестороги від українських повстанців з криївки, як то: Матюки перетворюють тебе на москаля! Не будь москалем!. Кажуть, що дехто таки ображається… Особливо ті, хто не розуміють Україну як окрему від Росії державу і нічого не знають про історію Галичини. На одному з форумів прочитала негативний відгук (з тими ж таки матюками), викликаний наявністю у меню кошерного сала по-гайдамацьки.
Тож будьте допитливими, панове, і майте почуття гумору!]]>
Tue, 13 Mar 2012 20:16:33 +0200 Hanna подорожі
<![CDATA[Про спадок «ласкавих радянських солдатів»]]> http://old.nsju.org/blog/9309.html http://old.nsju.org/blog/9309.html Проїхавшись замками України можна або сумувати, бо майже все втрачено, або радіти — хоч щось та збереглось

Більша частина того, чим українці можуть пишатися, милуватися самі й показувати гостям – це історична і культурна спадщина з минулого. Новітні часи, і тут правди ніде діти, не залишили по собі нічого стоящого, навпаки, під час активної побудови соціалізму в країні нищилося все більш-менш вартісне. Процес паплюження історичної спадщини якнайкраще можна показати на прикладі замків і палаців. В кожному з них радянська влада влаштовувала як не склад, так військову частину, а в найвеличніших – туберкульозні санаторії. Як сказав мені один художник: шедеври архітектури і мистецтва знищувалися на клітинному рівні.

Версаль з Підгірців
З розпадом СРСР на теренах України мало що змінилося у ставленні до замків і палаців. Ніхто не кинувся їх рятувати, мовляв, інших турбот вистачає. А в тих випадках, де державні структури володіють будівлями і беруться їх реставрувати, то краще б вони того не робили. Бо реставрацією той процес офіційного паплюження старовини, назвати важко. На безцінні віковічні стіни нашаровують цементний розчин чи якусь фарбу, замість бруківки ліплять тротуарну плитку чи асфальт, а черепицю підміняють сучасними покрівельними матеріалами. І вже перед тобою не фортифікаційна споруда, що почала лічити вік з Х-ХІ століття, а один з багатьох краєзнавчих музеїв. Як в Ужгороді, наприклад.
Недавня поїздка західними областями України: Волинню, Галичиною і Закарпаттям зайвий раз нагадала — правильні слова про необхідність збереження історичних пам’яток залишаються лише словами. Ні про зміст, ні про дії жодним чином не йдеться. Виходить, цій державі не потрібна її справжня історія? Не вигідно розкривати усі карти? Краще висмикувати з колоди котрусь, найбільш зручну тій чи іншій політичній силі, і мусолити її, нав’язуючи суспільству певні стереотипи і штампи.
Звісно, є туристичні маршрути, є так звана «Золота підкова» (Золочев, Підгірці, Олесько), є грандіозний Паланок у Мукачеві і не менш величний замковий комплекс у Дубно, вишуканий мисливський замок Шенборнів (санаторій «Карпати») чи Луцький замок. Тільки все там вже не так і не про те, бо історичний дух, завдяки старанням хранителів культурної спадщини, муровані стіни майже втратили.
Правда, у селі Підгірці Стрийського району ще можна побачити неймовірно зворушливу красу. Хоч і в жахливо занедбаному стані, але замок-палац, котрий, до побудови знаменитого Версалю був найкрасивішим у Європі, ще сподівається на продовження достойного життя. Тут, звісно, не обійшлося без тубсанаторію, а зараз, кажуть, його купили за невеликі гроші у приватну власність. Чим це закінчиться для палацу – щастям чи горем – покаже час. Хоча часу, виходячи з поважного віку будівлі, залишилося не так і багато.
Але навіть покинутою і облупленою, вкритою чагарником, вона примушує вас вклякнути перед собою. Обіцяю, у вас перехопить дух від величі побаченого і ви не будете знати, з кого спитати за наругу над генієм людей: архітекторів, художників, будівельників, що спорудили таку монументальну красу!

Володар замку
Сент-Міклош

Мандруючи від замку до замку, ми приїхали у село Чинадієво, що кілометрів за 12 від Мукачева. Бо знали – тут є замок Сент-Міклош, котрий взяв у оренду і відбудовує художник Йосип Бартош. Їхали селом, вертіли головами, проте жодної фортифікаційної споруди не вгледіли. Таке собі село, назви вулиць двома мовами — українською й угорською, — магазин, ресторан… У кожному дворі — виноградник, на однаковісіньких металевих арках. Спинилися біля одного, питаємося у місцевих про замок. Миттєво виникла проблема у спілкуванні – ми ж угорською не володіємо! Одна з жінок так сяк пояснила, що замок проїхали, треба було зупинятися біля ресторану і там шукати. Дякуємо, їдемо назад. Ось ресторан, біля нього металеві ворота, як би в колгоспному дворі чи бригаді. Зупинилися та й пішли у ту «бригаду»…
Так ось він де, замок Сент-Міклош, про який читали зарані таке: «Долина Латориці тут звужується, гори обступають шлях зусібіч, неподалік перевал, так звані „Руські ворота“, звідки угорські королі водили свої війська на Галичину. Поселення це русинське стародавнє: відоме з 1214 (хоча археологи накопали артефактів і з IV, і з ІІ тисячоліть до н.е.)». До слова слід сказати, що усі відомі нині замки, збудовані не на пустому місці, а на фундаментах слов’янських укріплень.
Заходимо у двір і бачимо фортифікаційну споруду, з усього видно не просту і дуже давню. Очевидна її занедбаність. Але разом з тим, помічаємо, останнім часом про неї дбають. І не просто так, а з розумінням діла. У всякому разі дах перекрито заново, але ж старою черепицею.
На зустріч нам виходить якийсь чоловік. Питаємося про оглядини замку. Відповідає: «Зараз має приїхати екскурсія, з нею й зайдете». Чекаємо хвилин з 5. За цей час до нас приєднується ще кілька неорганізованих туристів.
І ось тупотять організовані. На порозі з’являється вже знайомий нам чоловік, виявляється, це і є Йосип Бартош — людина, яка власними силами взялася відновлювати історію середньовіччя.
Художник Йосип Бартош став першим в Україні орендарем замку — ще 2001 року він офіційно зробив те, що в усьому світі вважається одним із кращих варіантів для збереження об’єктів архітектурної спадщини.
Заходимо у середину. Веде екскурсію сам Бартош. Квитків не продає, каже по завершенню зробите внесок у справу відновлення замку, хто скільки зможе.
Кілька залів уже відновлено, в кількох повноцінна музейна експозиція, решта – перебувають у стадії так би мовити, розкопок. Замок потроху починає віддавати свої секрети.
Бартош – талановитий оповідник. Це не той звичайний гід, з цифрами і фактами як з рукава, що зливаються в один монотонний монолог. Тут – зовсім інша справа. Розповідь Бартоша прикладна і показова. Він запитує: «Чи нам потрібна наша історія?»
З цих стін винесено і вивезено тонни сміття, результат діяльності попередніх господарів – військових. «Ласкаві радянські солдати залишили нам ось ці два кам’яні одвірки цілими, решту виколупали на бордюри».
Стеля стояла відкритою. Морений правічний дуб боїться лише води. Під відкритим небом її вдосталь. Каже, ті залишки дубу, з якими довелося працювати, не брали жодні фірмові леза, горіли як папір.
Йосип Бартош орендував у держави руїни. Зараз на їхнє місце починає повертатися дух історії. Разом зі своєю дружиною художницею Тетяною запрошує сюди митців, проводить пленери, після чого роботи художників виставляються на продаж для подальших відновлювальних робіт. Залучає європейців, намагається отримати гранти, стукає у всі двері, найтугішими з них виявляються двері саме державних установ.
Ідея, яку хоче втілити в життя Бартош, це аби замок, насичений історією і легендами працював. Не як комерційний об’єкт, а як духовний – ось у цих кімнатах вже діючий музей, ось тут – музикальний зал, а ось тут – головне… Художник веде у кімнату, що належала свого часу графині Ілоні Зріні. Непроста історична постать якої залишила по собі чимало фактів, домислів і легенд.
Бартош хоче, аби тут починали свій шлюбний шлях молодята. Легенда про історію кохання, яких мало бачив світ, допоможе молодим по-іншому оцінити свої почуття. «Одна справа, коли ти просто читаєш про історію, а зовсім інше діло – усвідомлювати, що оце все відбувалося отут, у цих стінах...», — каже Йосип. Про Ілону Зріні він розповідає так проникливо, як ніхто цього ще не робив. Графиню вважає надзвичайною: легендарна охоронниця мукачівського Паланку та матір національного героя Угорщини була державним діячем, красунею і просто жінкою, котра заради свого кохання поставила на карту все, що мала.
Так от, повертаючись до замку, який держава довела до руїни. Зараз ним опікуються люди, для яких кам’яниця – справа їхніх рук і їхніх грошей. Вони працюють повільно, але зроблене того варте. Із всього побаченого нами замкового розмаїття – це єдиний приклад професійного відновлення історичної спадщини, що стояла на межі зникнення.

Чим багаті...
В Охтирці замків не будували. Проте будували (хоч і небагато) інші споруди, варті уваги. Їх ми справно втрачаємо, не вміючи зберегти навіть цієї дещиці. Той же «будинок офіцерів» чи «кафе журавлик», наприклад.
Як би ми не вихвалялися самі перед собою в патріотичних почуттях до рідного міста, за великим рахунком пишатися нам наразі нічим. Ми не маємо жодного об’єкта, яким щиро захоплюємося самі, а тому нічого толком не можемо презентувати приїжджим. Окрім річки Ворскли хіба що. Вона єдина з усього, чим володіємо, продовжує викликати живий інтерес як у нас самих, так і у гостей міста. Щоправда тільки влітку.]]>
Tue, 13 Mar 2012 20:11:31 +0200 Hanna подорожі
<![CDATA[Обливаний понеділок справді існує]]> http://old.nsju.org/blog/9308.html http://old.nsju.org/blog/9308.html Щоб знати і розуміти свою країну, треба нею подорожувати.

Не дарма ж існує приказка: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тільки угледівши на власні очі, помацавши, так би мовити, відчувши на смак і на дотик різні місцевості, можна зрозуміти — наскільки твоя країна велика і різноманітна, скільки в ній величі, краси і жалю за втраченими можливостями.
Сидячи довгий час удома (скажімо, в тій же Охтирці) може скластися хибне враження, що тутешній життєвий порядок, побут і звичаї є незмінними, єдино можливими і характерними для всієї України – ми ж бо усі українці. Але варто лише зрушити з місця, заглибитися на трійку сотень кілометрів у вир країни, аби ті помилкові уявлення розсипалися дрібними друзками по дорозі.
З 23 квітня по 1 травня разом з друзями з міста Кременчука, що на Полтавщині, я подолала майже 3 тисячі кілометрів українських доріг у бік західних кордонів країни і у зворотному напрямку. Наш Kia Rio, завдяки вправності водія і організатора проекту Валерія Волвєнкіна, з випробуванням справився добре. Пасажири теж старалися, але під кінець шляху голова вже геть не трималася на в’язах від постійного крутіння-вертіння навсібіч – побачити намагалися ж якнайбільше.
***
Сама казала, що переказувати побачене – резон невеликий, але замовчувати – то, взагалі, дурне. Можливо, хтось і зацікавиться та й собі вирушить у мандри країною аби скласти про неї своє, особисте враження.
А мої головні спостереження від оглядової подорожі маршрутом: Охтирка – Новоград-Волинський — Рівне – Луцьк – Дубно — Львів – Мукачево — Ужгород – Рахів – Яремче – Івано-Франківськ – Тернопіль – Хмельницький – Житомир — Київ – Охтирка – такі: Україна – дивовижна земля, кожен регіон якої відмінний від іншого, кожен має свою родзинку (і не завжди вона солодка), люди скрізь набули різного культурного та історичного спадку, розмовляють відмінними мовами, але відкриті до спілкування і добре розуміють одне одного. Нас, східняків, западенці вітали так: родичі приїхали!

Поганський звичай
у християнському Львові

Хоча першу зупинку наша команда мала у Новоград-Волинську Житомирської області, на батьківщині Лесі Українки, спочатку вирішила написати про поливаний понеділок у Львові, бо наразі не всі паски поїли і великодні мотиви залишаються ще актуальними (писалося ж по гарячому).
До сих під читала про поливаний понеділок лише у етнографічних дослідженнях Олекси Воропая (1913 — 1989) і думала, що згадки про таке можливі тільки в книжках. Виявляється, давні поганські традиції живуть і квітнуть дотепер.
25 квітня у понеділок ми мали оглядову екскурсію старим Львовом, походжали древніми вуличками, долаючи вихиляси бруківки (до речі, місцеві пані, незважаючи на особливості вуличного покриття, полюбляють ходити на високих підборах). Коли раптом, повз нас пробігла група підлітків з пляшками, повними води, бризкаючи вологою навсібіч! «Це нормально, сьогодні ж поливаний понеділок, — спокійно відреагував гід. – Один раз на рік можна походити мокрим, звичайно, якщо ти не надто святково вбраний і не йдеш у гості».
Той понеділок, зранку й до вечора, ми провели у Львові, тому надивилися на різні способи поливання перехожих водою. В основному, молоді хлопці мають на меті облити молодих дівчат, котрі їм подобаються. Для цього використовуються різні приладдя: відра, пляшки, спеціальні «автомати» тощо. Гурти розпашілої молоді бігають вулицями міста, завзято виконуючи свою місію. Коли дуже вже розходяться, перепадає і пасажирам трамваїв: кульки з водою летять у відчинені вікна громадського транспорту.
Наряди міліції відбирали поливальне знаряддя та примушували виливати воду на клумби лише біля пам’ятника Тарасові Шевченку на проспекті Свободи, на решті території обливатися було дозволено донесхочу. Оскільки погода сприяла, воду набирали з фонтанів.
Отже у поливаний понеділок у Львові та в інших західних містах і селах вилилося море води. Як пояснили місцеві жителі, за звичаєм ображатися на бешкетників не можна. Хоча, без образ не обходиться, коли дехто аж занадто захоплюється поливанням і воно радше нагадує хуліганство, ніж забаву.
Ми того дня ображених не зустрічали, люди переважно реагували на прохолодні бризки з посмішкою, адже обливання водою — то побажання краси і здоров’я.]]>
Tue, 13 Mar 2012 20:04:43 +0200 Hanna подорожі
<![CDATA[Велоакція до дня журналіста]]> http://old.nsju.org/blog/232.html http://old.nsju.org/blog/232.html








Своє професійне свято журналісти Охтирки, що на Сумщині, відзначили велоакцією «Журналісти з громадою».

Ідея виникла ще минулого року, коли місцевий осередок Національної спілки журналістів України планував свою роботу на рік прийдешній. Девіз «Охтирці 370» виник по ходу, бо як стверджують дослідники, саме стільки років виповнюється Охтирці цьогоріч.
Склавши маршрут руху, а він проходив пам’ятними місцями районного центру, журналісти місцевих друкованих та електронних ЗМІ прагнули привернути увагу громади до історичної і культурної спадщини міста. Справа в тім, що Охтирка, яка має досить насичену за фактажем історію, протягом років багато в чому розгубила її матеріальну складову. Мета акції – спонукати громаду до проактивного ставлення до міста, в якому живеш і спільними зусиллями віднайти забуті фішки або ж створити нові іміджеві міфи, що покращать туристичну привабливість регіону.
Чому вибрали велосипед як засіб проведення акції? Бо донедавна велосипед був найпопулярнішим видом транспорту в Охтирці.]]>
Tue, 07 Jun 2011 12:32:28 +0300 Hanna преса
<![CDATA[Веселих свят!]]> http://old.nsju.org/blog/220.html http://old.nsju.org/blog/220.html

Розкішний Новий рік у нас виходить. Ялинку нарядили, діток привітали, і про батьків їхніх не забули. Щоб так багато «добрих» новин під новорічні свята було, за 20 останніх років не пригадую. В основному ті новини з Києва до нас, на переферію, йдуть. Але є й такі, що вимагають місцевого затвердження. Як от підняття тарифів на опалення та підігрів води. Саме для цього збереться виконком Охтирської міської ради 31 грудня о 10-й годині. Спішать останнього цвяшка забити, щоб краще людям святкувалося.]]>
Wed, 29 Dec 2010 15:04:07 +0200 Hanna суспільство
<![CDATA[регіональним журналістам розповіли про Крим усе]]> http://old.nsju.org/blog/215.html http://old.nsju.org/blog/215.html







10-12 листопада у Симферополі відбувся тренінг для регіональних журналістів «Крим економічний». Було цікаво і повчально.]]>
Tue, 16 Nov 2010 18:36:05 +0200 Hanna преса
<![CDATA[Записки подорожнього]]> http://old.nsju.org/blog/207.html http://old.nsju.org/blog/207.html

Кажуть, людині, для того щоб почуватися щасливою, треба принаймні один раз на рік подорожувати, аби побачити щось нове. Більшість із нас так і чинить. Не сумніваюся, що й цього літа багато хто, попрямувавши у напрямку морів, із задоволенням споглядав тамтешні краєвиди.
За позитивом рушила і я…
На календарі кінець вересня, а на кримському узбережжі немає де яблуку впасти. «Що ж тут влітку було?» — безупинно сама в себе питається моя подруга… Ми — гості одного з готелів Гаспри, про яку у вікіпедії написано наступне: «Гаспра — посёлок городского типа, находится на Южном берегу Крыма (ЮБК) в 12 километрах западнее Ялты. Один из лучших курортов ЮБК. Здесь есть большое количество санаториев, пансионатов, здравниц, парков, троп, пляжей. Климат в Гаспре является одним из самых тёплых в Украине».
Так, на вулиці дійсно тепло, а щодо пансіонатів, то порахувати їх просто неможливо. Кількість споруд для відпочивальників така, що, здається, більше вже не поміститься. Але ж продовжують будувати, старанно втискаючи нові стіни між старими. І обов’язково мусить бути паркан. Кожен готель (тут дуже полюбляють називатися «парк-отелями») оздоблений парканом і охоронцем при вході. Завдяки тим парканам колишня суцільна паркова зона побита на численні клапті. Всі вони комусь належать, тому прибрані і впорядковані. А от щілини між ними – це ще та захараща! Отими щілинами більшість відпочивальників і прямує до моря, на пляж – місце кліматичних процедур.
Кожен пляж теж комусь належить і теж побитий на клапті: не покланявшись охоронцеві, ви туди не потрапите. Мені особисто випало щастя відвідувати пляж одного з прибережних санаторіїв (зразок радянського монументалізму, 1955 року забудови) за перепусткою від свого готелю, розміщеного рівнем вище. Еквівалентом перепустки могли би слугувати 15 грн., на які охоронець сподівається кожного разу при зустрічі з вами. Його обличчя може мати кілька виразів: недовіри, зневаги, огиди, роздратування… за виключенням одного – поваги до людини, яка, приїхавши на відпочинок, привезла сюди і свої гроші.
Можливо, люди, що задіяні в обслуговуванні втомилися від великого числа відпочивальників, а можливо, вони просто уявлення не мають, що таке сфера обслуговування і як слід себе поводити на такій роботі.
Гроші ж за собою треба носити постійно. Бо безкоштовно на пляжі тільки морські хвилі та повітря, за решту додаткових зручностей треба розраховуватися готівкою. Аби ви часом халявно не посиділи на котромусь із топчанів, пильно стежать кілька молодиків без найменшої уяви про манери гарної поведінки.
Коментуючи подібні прояви, місцевий житель Дмитро Михайлович, поскаржився, що кримчанам живеться дуже важко – сезон масового відпочинку короткий і більшу частину року вони не мають роботи. Тому за кілька місяців намагаються заробити на цілий рік, місцями перегинаючи палку.
Мені ж здалося, що палка перегнута не місцями, вона взагалі – крива. При чому, безнадійно.
До прикладу, купили ви за 40 грн. екскурсію Лівадійським палацом і, почекавши хвилин з 20, рушаєте в числі інших екскурсантів оглядати колишні монарші стіни. Екскурсовод заводить вас в одну кімнату, в другу, а потім зупиняється в коридорі і починає пропонувати скористатися послугами тамтешнього фотографа, всього за 10 грн., або ж придбати диск з видами Криму – за 20. Гід завзято рекламує чиїсь приватні послуги, екскурсія стоїть мовчки. У повітрі бринить напруга, доки хтось не витримує: «Ви будете продовжувати екскурсію?» «Звісно», після чого ще кілька хвилин нав’язливої реклами і похід через два магазини, що орендують приміщення палацу.
Сьогодні навіть бюджетний відпочинок на узбережжі виливається у певну копійку, бо за все навкруги правлять дурну ціну. Наприклад, 6 грн. за право піднятися ліфтом з пляжу до дороги (схили ж бо доволі круті). Або 22 грн. за кіло персиків, які по факту виявляються кислими і гнилими зсередини.
Маршрутки рухаються з інтервалом у 20 хвилин, в результаті чого стають схожими на банку консервованих кільок. З тою лише різницею, що в них ще й вимагають за проїзд: 8 грн. за 10 км.
Ви скажете, чого це я така, усім не задоволена? Знаєте, я дуже хотіла бути задоволеною. Задивлялася у синю далечінь моря, здіймала очі до вершин Ай-Петрі. Проте легшало не надовго. Бо треба ж було йти обідати до свого кафе, офіціанти якого палять прямо при вході і гирчать на клієнтів, як на набридлих мух; користуватися транспортом, наражаючись на грубість і незручності; проходити повз охоронців чужого майна, що донедавна ще було народним… Тобто, бачити життя таким, як воно є.]]>
Wed, 29 Sep 2010 15:40:26 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Свежая лапша для избирателей. Жалко, не съедобная...]]> http://old.nsju.org/blog/203.html http://old.nsju.org/blog/203.html What is «праймериз»?
По дороге домой логически размышляла, желая дойти до сути предложения. «Prime» – первый, главный, передовой, но что такое «праймериз»? Большой юридический словарь помог. ПРАЙМЕРИЗ (англ. primaries) — в США предварительные (первичные) выборы, в ходе которых выдвигаются кандидаты в депутаты центральных и местных представительных учреждений, кандидаты на другие выборные должности, делегаты национальных партийных конвентов, члены партийных комитетов Демократической и Республиканской партий; применяются с 1842 г., на законодательном уровне с 1927 года.
Дальше помогает дядюшка Google. Чтобы стать кандидатом в президенты, американскому политику тоже сперва предстоит пройти через сито primaries.
Для того, чтобы принять участие в праймериз, кандидат должен быть зарегистрированным членом той партии, поддержку которой он намеревается получить. Кроме этого, кандидат должен пройти специальный «тест», подтверждающий, что он обладает определенным потенциалом для участия в выборах. В разных штатах «тесты» разные. К примеру, в Нью-Гэмпшире для этого достаточно заплатить в местный бюджет особый налог — $1 тыс. В других штатах кандидату требуется представить определенное количество подписей однопартийцев, поддерживающих его кандидатуру — в штате Теннесси достаточно собрать 25 подписей, в штате Мэн — 2 тыс. подписей, причем все они должны принадлежать зарегистрированным членам той или иной партии, постоянно проживающим в одном городе или графстве.
Умеют народ озадачить
Возвращаемся в нашу действительность – Украина. Ахтырка. Год 2010-й.
В наших законах ничего про праймериз не сказано. Но на подходе очередные выборы, и немалое число хорошо оплачиваемых (чаще заграничных) политтехнологов начинает изобретать для нас с вами новые заманухи – наживки и блесны. А находясь в перманентных выборах – это не так уж просто! Все уже было: «Скасую недоторканність!», «Тому що принциповий!», «Вислухаю кожного!», «Бандитам – тюрми!», «Покращу життя вже сьогодні!»… «Покращили» пятидесятипроцентным увеличением цены на газ и замораживанием заработных плат…
Нужно что-то новое, простенькое и со вкусом. Был же у нас «народный президент», а теперь будет «народный праймериз»! Никто толком не поймет что это такое, но поведется, чтобы не выказать свою неосведомленность в том, где берут начало и куда стремятся мутные политические воды.
Каждая последующая избирательная кампания характерна своей фишкой. Но есть одна общая – как не называй партии и политдвижения, в какие одежды не рядись, а лица – все те же. Но вот оказалось, что старые фигуры исчерпали свой магнитизм и народу больше не интересны. Значит, нужно привлечь избирателя новыми лицами и фамилиями, обладатели коих – люди относительно публичные, но еще не успевшие скомпрометировать себя в ходе беспрерывных политических баталий. А вот тут-то и пригодится «праймериз», тем более «народный», чтобы на спинах того же народа осуществить перезагрузку своей, «номенклатурной» матрицы.
Компромат.Ru
«Замглавы партии „СУ“ Кость Бондаренко сообщил „Главкому“, что заявиться для участия в праймериз мог любой гражданин Украины, кто поддерживает программу партии». Правда, как сказано на сайте «СУ», окончательное решение на включение кандидата в список участников праймериз принадлежит бюро региональной организации партии. «С 10 по 31 августа проходят два параллельных голосования – для всех избирателей в уличных пунктах для голосования, и для членов партии — на сайте. Затем мы будем считать результаты, анализировать, смотреть рейтинги. Тут мы не будем спешить – спешка нужна лишь при ловле блох, и состав списков мы огласим к концу сентября», — это тоже цитата из «Главкома», на этот раз замглавы «СУ» Александры Кужель.
…В нашей стране и законы-то не очень чтят, а праймериз – вне всякого законодательного поля. А это значит, что порядок его проведения и перспектива подведения и реализации итогов очень и очень туманны. И велосипед здесь изобретать не нужно. «Как сообщил источник „Ъ“ в нижегородском отделении партии, в партсписках „Единой России“ на выборах в гордуму „проходные места в итоге заняли не те, кто выиграл праймериз… На выборах в гордуму Томска в партсписок Единой России также попали далеко не все победители праймериз“.]]>
Mon, 30 Aug 2010 17:56:00 +0300 Hanna cуспільство
<![CDATA[Всякому городу нрав и права]]> http://old.nsju.org/blog/200.html http://old.nsju.org/blog/200.html
Всякому городу нрав и права; всяка имеет свой ум голова«, — написав Григорій Савич Сковорода 250 років тому і мав рацію. Вочевидь мандрівному філософу, що походив немало шляхами Слобожанщини, було з чим порівняти. Так воно й зараз. Ось заїхав від Охтирки, здається зовсім небагато, у сусідню Харківську область, а вже бачиш низку характерних відмінностей. Це я про Чугуїв.


На іменинах пригощали чаєм
Приводом до відвідин Чугуєва стали мистецькі свята з нагоди 166-ї річниці від дня народження Іллі Юхимовича Рєпіна, майстра реалістичного живопису, що своєю працею здобув славу навіки — і собі, і місту, де народився. 5 серпня чугуївці щорічно святкують іменини свого славетного земляка. Навіть День міста прилаштували до цієї дати. Пам’ять про Рєпіна для Чугуєва – це та фішка, що не дає місту загубитися серед інших, її зберігають і культивують, формуючи тут певний історико-культурний простір. Аби долучитися до накопиченого за роки музейного багатства з Охтирки до Чугуєва, саме 5 серпня, поїхала група небайдужих до мистецтва людей: викладачі місцевої дитячої художньої школи, представники відділу культури та підзвітних йому організацій, а серед них і я – журналістка.
День видався надміру спекотний, але мета поїздки і отримані враження переважили усі погодні форс-мажори. До того ж, завбачливі організатори урочистостей подбали про паперові капелюшки для гостей, чим неабияк полегшили їхню участь. Бо вже о 10-й ранку, а саме в цей час розпочалися офіційні заходи на подвір’ї меморіальної садиби Рєпіних (з виступами і презентаціями), сонце пекло, як опівдні.
Коли відзвучали промови і привітання високих гостей, а були тут і міський голова Чугуєва, і начальство з Харкова, депутати, директори різних музеїв і митці, все шановне товариство рушило оглядати експозицію, де представлені декілька робіт великого художника, маються меморіальні раритети, відновлена вітальня дому Рєпіних тощо. Людей було чимало, що спричинило певну штовханину на невеличкому меморіальному подвір’ї, затиснутому між приватною забудовою та панельними багатоповерхівками.
Доки чекала своєї черги увійти у колишнє помешкання Рєпіних, розглядала дерева навколо хати, помічені інвентарними номерами. Прямо під вікнами – старанно доглянута номерна яблуня, обтяжена добрячим врожаєм. Цікаво, а яблука теж належать до музейних фондів?
Охочих гостинні господарі пригощали чаєм. У прес-релізі заходу це значилось як „Праздничное чаепитие Репин приглашает…

Чугуїв таки – не Охтирка
Датою заснування Чугуєва вважають 1638 рік. З 1817 по 1858-й місто було центром шести округів військових поселень, створених за указом Олександра I. Відтоді на довгі роки Чугуїв став містом військових. Зараз це районний центр, за переписом 2001 року тут мешкало трохи більше 36 тисяч населення.
Бачте, майже все як про Охтирку. І дата заснування і причетність до війська, мало того – до військової авіації… Але ця схожість суто теоретична. Коли ви ступите на чугуївську землю власними ніжками, ви побачите і відчуєте безліч виразних відмінностей. Ні. Чугуїв таки – не Охтирка! Що їх візуально об’єднує, так це стандартні житлові масиви радянської забудови, погані дороги і китайський крам базарних яток. Звісно, тут мається пам’ятник Леніну і площа Леніна, і в шухлядах чугуївців лежать паспорти громадян України. Але вони не говорять українською. На офіційних рєпінських заходах не прозвучало жодного українського слова. Мова посадовців і депутатів – виключно російська, на вулицях – теж. Спасибі музейним працівникам, вони мені подарували купу презентаційних матеріалів. Так от, усе це поліграфічне добро (дуже якісне, до речі), вгадайте, якою мовою видане? Російською.
Архітектура і розміщення історичної забудови Чугуєва настільки відрізняється від нашого Бульвару, і взагалі, від баченого мною раніше, що заслуговує на кілька хвилин стояння з роззявленим ротом, і певного часу біганини з фотоапаратом навколо побаченого. Величезний плац, в обрамленні архітектури прямих ліній і строгих казарменних форм, викликає в уяві солдатську муштру, шпіцрутени і кремезних уланів. І то нічого, що вся ця лаконічна розкіш — взірець військового патріотизму в архітектурі — дещо занедбана, а головна окраса ансамблю — приміщення Штабів військових поселень, 1831 року забудови – ховається за монументом вождю пролетаріату. Справжню красу спаплюжити важко.
Будівлю Штабів почали реставрувати, нещодавно в частині приміщень відкрили нову галерею художньо-меморіального музею І.Ю.Рєпіна. У день нашого приїзду, тут, окрім сталої експозиції, була і гостьова – акварелі Максиміліана Волошина з Будинку-музею в Коктебелі. Відчуваєте рівень? То ж бо й воно!
Споруда Штабів – велична й історична, протягом 180 років виконувала різні функції, в ній і сам Рєпін свого часу навчався. Галерея ж донедавна розміщувалася у соборі, але Московський патріархат вказав музейникам на двері. Зараз, у відновлених блискучих залах – багатюща колекція різножанрових витворів мистецтва.

Від соняхів
до кицьок
Між спогляданням міста та його історико-культурних цінностей, встигаємо відвідати й новітню експозицію – підсумки роботи ХІ-го Міжнародного Рєпінського пленеру. Вона розміщена у виставковому залі місцевого культурного центру Імідж. Споруда, правди нікуди діти, ремонту не бачила давно. Але пахощі свіжої олійної фарби та види Чугуєва, увіковічені на полотнах, отримують естетичну перемогу. Більше ста робіт художників з різних міст України, Росії, Німеччини представлені тут, а написали, кажуть, півтисячі. Додивилася, є роботи заслуженого художника України Олександра Чередниченка з Сум – напівстиглі кетяги горобини та неймовірно палкі соняхи рєпінської садиби.
Учасники пленеру переважно писали місцеві пейзажі, здалося, що найбільше тут саме соняхів, але є й двоє кошенят чи то дорослих кицьок з надзвичайно виразними очима.
Не буду стверджувати напевно, але підозра закралася, що кицьки для Чугуєва – теж якась ознака. Бо навіть нетривале перебування на вулиці Гвардійській, що веде до історичного центру міста, подарувала кілька зустрічей з вусатими і хвостатими.
До речі, подивували й велетенські пізнавальні написи на будинках. Номер будинку та назва вулиці читаються здаля, навіть володар слабкого зору без зусиль визначить місце свого перебування.

І чужому
навчайтесь, і свого не цурайтесь
У Чугуєві 5 серпня – заходи по всьому місту, з ранку до вечора. О 9-й, щойно ми приїхали, у тамтешньому міському парку урочисто відкрили Аrt-алею. Такий собі місцевий узвіз. Слід зауважити, що чугуївський парк, хоча й невеличкий, але досить затишний. Вже з самісінького ранку тут повно людей різного віку. Малі граються, старші відпочивають. Гойдалки і лавочки хоч не надто нові й презентабельні, але цілком пристойні, і головне – діючі.
Питаюся у Любові Бобарикіної, начальника відділу культури і туризму Охтирської міської ради, яка була у складі нашої групи, як їй ідея з мистецькою алеєю?
— Ідея подобається. В Охтирці, вважаю, не менше майстрів, яким під силу своїми роботами прикрасити місто, створити йому певний колорит, особливо у свята. Така алея могла би частково компенсувати відсутність картинної галереї, про необхідність якої художники говорять досить часто, спростити доступ зацікавлених осіб до результатів роботи творчих людей, народних майстрів і умільців.
Всі ми дуже задоволені з того, що змогли побачити стільки дивовижних речей: історичних, які прекрасно збереглися; і сучасних – надзвичайної цінності об’єктів. Чудові музейні комплекси!
Так, комплекси дійсно чудові. І мені особисто було заздрісно дивитися на чугуївське мистецьке надбання. На мій погляд, Охтирка в цьому відношенні програвала з сухим рахунком. Тому повернувшись додому я вирішила дізнатися думку першої особи міста щодо предмету моїх переживань.
— Я щойно приїхала з Чугуєва і вражена побаченим. А що ми можемо запропонувати гостям? – це вже я питаю міського голову Охтирки Ірину Демченко.
— Співробітниками краєзнавчого музею розроблені туристичні маршрути місцями історико-літературної, архітектурної спадщини, і вони діють. Зайдіть до музею і поцікавтеся. Я вам раджу. Не пожалкуєте. Ми просто не знаємо, що є у нашому місті…
Якось російська письменниця охтирського походження подарувала мені власну книгу, в якій серед іншого подавався лист Антона Павловича Чехова. Після відвідин Охтирки Чехов написав своєму другові, що Ахтырка от прочих городов Слобожанщины отличается своей европейскостью. Насправді нам є чим пишатися…
А подорожувати, щоб бачити нове – просто необхідно. Це стимулює до розвитку, до нових ідей. Побувавши у Чугуєві я подумала, що представники творчих професій неодмінно мусять пройтися рєпінськими стежками… Так виникла згадана вами поїздка.
Звісно, в Чугуївському проекті працюють державні гроші, музей – це радянська спадщина, експозиція формувалася ще з 60-х років минулого століття і вона містить унікальні речі. В Охтирці теж багато чого є, а ще більше було: і ремесла, і народні промисли, і військова слава, наша земля – батьківщина скількох літераторів! І художня галерея була, якщо ви пам’ятаєте, по провулку Харківському…
Безперечно, художникам треба виставлятися, бо це необхідний елемент самореалізації митця. Але для впровадження таких проектів потрібна ініціатива зацікавлених осіб, потрібен двигун, рушійна сила. А їх наразі немає.
До прикладу, немає у нас і Дня міста. Так склалося, що він святкується спільно з Днем визволення. Але ж це зовсім різні за смисловим навантаженням дати. Потрібно виокремити щось головне, з усього того розмаїття, що притаманне Охтирці, аби назвати його своєю візитівкою. Для Чугуєва – це, безперечно, Рєпін…
Ви, до речі, були на тамтешній залізниці?
— Ні, — кажу, — не довелося.
— Приміщення вокзалу побудовано при міністрі транспорту Григорії Кирпі. Прекрасна сучасна споруда, надзвичайно комфортна і ошатна. Так от, її зали оздоблені репродукціями картин Іллі Рєпіна… У Чугуєві все пов’язано з Рєпіним, все кипіло і варилося тут навколо його імені ще здавна.]]>
Thu, 12 Aug 2010 15:56:24 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Все небо української кераміки]]> http://old.nsju.org/blog/194.html http://old.nsju.org/blog/194.html

На Полтавщині днями тривало національне гончарне здвиження – «Здвиг-2010». У селі Опішному Зіньківського району пройшли мистецькій акції національного масштабу, спрямовані на пізнання традицій і досягнень гончарної культури, розвиток сучасного гончарства, популяризацію мистецтва кераміки. Серед основних заходів «ЗДВИГу-2010» були: IV міжнародний молодіжний гончарський фестиваль; «2010: 10х10»: І Інтерсимпозіум кераміки; ІІ Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному»; Національний день гончаря.





Наведений (далеко неповний) перелік може видатися завеликим, як для невеличкого селища, яким є Опішне. Тим більше, що Опішне на перший погляд – село, як село: вздовж вулиць, що не можуть похвалитися добрим асфальтовим покриттям, купчаться незначного статку садиби — з садками і городами, у центрі — кілька магазинів. Але саме тут, на мальовничих глинистих пагорбах Полтавщини, де у VII-IV cт. до н.е. стояли укріплені поселення скіфів, нині знаходиться центр українського гончарства. Як казав мені Василь Бондарчук, старший викладач Львівської академії мистецтв, заслужений художник України, художник-керівник Інтерсимпозіуму «2010: 10х10», Опішне стверджує своє звання столиці гончарного краю. «Раніше то ми сприймали з гумором, думали: що може бути в якомусь невеликому селищі? Але виявилося так, що саме тут мається найбільше керамістів на один квадратний метр та ще й з якими іменами! Будь-який музей міг би позаздрити таким іменам! Якось так сталося, що організатор вміє запросити, організувати і провести таке масштабне дійство. Я дуже радий, що такі події відбуваються».
Організаторів дійства мається велике число: тут і державні інституції, і громадські організації, і творчі спілки. Проте головний натхненник – це, безумовно, Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук.
Загалом в Опішному, окрім вже згаданого Інституту, діють Національний музей-заповідник гончарства, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів, Музей Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». Є тут і Науково-дослідний центр українського гончарства, Українське керамічне товариство.
На вулицях Опішного ви запросто можете зустріти класика сучасного українського мистецтва, оглянути унікальне музейне зібрання, але розвинутого народного промислу, який би мав державну підтримку, тут, на жаль, вже немає.
Колись в Опішному діяло два керамічних заводи. Зараз — жодного. Місцеві жителі, послуговуючись залишками глини, що знаходять на руїнах одного з них, виготовляють керамічні вироби по дворіх, кустарним способом, — це мені розповідає місцева майстриня. Її глиняні пищики коштують недорого – 2-3 грн. за штуку. Майстри ж, що знають собі ціну, правлять за традиційного опішнянського баранця, виробленого у міні-форматі, 100-150 грн.
Глиняне намисто з музейного кіоску вам обійдеться якнайменше 100 грн., а таріль у 500 грн. «Вона що, з золота?» — публічно демонструє своє здивування одна з відвідувачок. Так, розбестила нас китайська штамповка. Дехто вже й не розуміє, що штучний товар не може бути дешевим… Але це проза життя нашого, а приїхала я до Опішного на свято — на церемонію відкриття другої Національної виставки-конкурсу художньої кераміки «КерамікПІК у Опішному», 2 липня.
На святково вбраному подвір’ї місцевого Центру розвитку духовної культури Олесь ПОШИВАЙЛО:
— У рамках другого тижня Національного гончарного здвиження в Опішному «Здвиг-2010» відбувається виставка, для участі в якій подали свої роботи 86 художників-керамістів, тут представлена практично вся Україна: Вінниччина, Волинь, Донеччина, Закарпаття, Запоріжжя, Івано-Франківщина, Київщина, Львівщина, Одещина, Полтавщина, Харківщина, Черкащина, АР Крим, є художники з Литви, Республіки Білорусь, Російської Федерації. Географія учасників надзвичайно широка, відповідно широкою є палітра художніх творів. Це першокласні твори, які репрезентують сучасне народне гончарство і творчість професійних художників.
Слово надається одному з переможців минулорічного конкурсу, відомому українському художнику-керамісту Ігорю БЕРЕЗІ, зі Львова:
— З великим нетерпінням ми чекаємо на цю виставку. Бо дуже хочеться побачити, що ж зробили за 2010 рік українські керамісти. Маленьке Опішне, як атлант, тримає на собі все небо української кераміки. Це єдиний в Україні конкурс професійної кераміки. Опішне взяло на себе завдання вести далі у майбутнє українських керамістів, і створити умови, щоб цей вид мистецтва, який перебуває зараз у дуже складних умовах, не загинув і цей пласт культури не пропав на марно.
Старший викладач Львівської академії мистецтв, заслужений художник України, художник-керівник інтерсимпозіуму в Опішному Василь БОНДАРЧУК:
— Вчора, 1 липня, закінчився десятиденний марафон — «2010: 10х10»: І Інтерсимпозіум кераміки. Все пройшло на високому рівні: як в організаційному, так і в творчому плані. Хто переміг, ви вже знаєте (Гран-прі – Володимир Хижинський (Волинь), перша премія – Сергій Радько (Черкащина), друга премія – Надія Мініахметова (Санкт-Петербург), третя премія – Галенко Марко (Київ). Премія за декоративність – Юргіта Янінскайте, за вишуканість, оригінальність — Липа Ганна-Оксана (Львівщина).
Лауреат премії Т.Г.Шевченка Ярослав МОТИКА, Львів:
— Приємно, що мене покликали і навіть дали можливість бути членом журі. Роботи — високого рівня, і навіть було важко визначити, хто кращий. Є талановиті керамісти, які можуть здивувати. І такі виставки потрібні, щоб нам духовно зростати.
Брали слово й інші шановні гості, найбарвистіша керамістка України Нелі ІСУПОВА, вона ж — член журі «КерамПІК у Опішному», Олег ТАТАРИНЦЕВ — доцент кафедри кераміки Московської державної художньої академії ім. Строганова, який зауважує: «За последние 15 лет в России не было ни одной выставки художественной керамики. Были выставки декоративно-прикладного искусства, но не керамики».
Коли промови закінчилися, і спраглі естетичних видовищ гості, заполонили мистецьку галерею, слова втратили актуальність: експозиція виставки – вражаюча. Побачене, дійсно, заслуговує на увагу і на повагу.
Тут експонуються твори, виготовлені художниками винятково з глини (глиняної, шамотної, фаянсової, порцелянової, кам’янкової формувальних мас). Техніки художніх виробів: гончарний круг, гіпсова форма, ручне ліплення, димлення тощо. Загалом, це 320 мистецьких творів художників, переможців численних національних, міжнародних конкурсів кераміки, чиї твори є гордістю багатьох музейних і галерейних колекцій. У виставці також беруть участь молоді митці, які заявили про себе як про талановитих художників-керамістів, гончарів.
Виставка в Опішні триватиме до 30 жовтня 2010 року. По тому вона буде представлена в Києві. За словами її куратора Олеся Пошивайла, остаточно ще не вирішено, де саме: або в Софіївському заповіднику, або в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара».]]>
Mon, 12 Jul 2010 14:59:10 +0300 Hanna культура
<![CDATA[Як святкують День журналіста в Охтирці]]> http://old.nsju.org/blog/187.html http://old.nsju.org/blog/187.html











Напередодні свого професійного свята журналісти Охтирки нагородили переможців конкурсу молодих авторів у жанрі журналістики, започаткованого місцевим осередком НСЖУ на вшанування пам’яті члена Національної спілки журналістів України, свого земляка Миколи Мотренка та отримали привітання від колег по цеху та інформаційних партнерів.
Конкурс проводився вперше, завдяки йому в одному проекті вдалося об'єднати три покоління журналістів — від ветеранів до студентів та учнів. Слід зауважити, що місцевий осередок НСЖУ існує другий рік. Минулого року до Дня журналіста, спілчани організували і провели виставку фоторобіт, до якої залучилися усі ЗМІ регіону.]]>
Tue, 08 Jun 2010 12:43:16 +0300 Hanna преса
<![CDATA[СВОБОДНОЕ СЛОВО – РОСКОШЬ]]> http://old.nsju.org/blog/174.html http://old.nsju.org/blog/174.html На мой же субъективный взгляд работать в местной прессе и быть свободным в выборе слова гораздо сложнее, нежели посылать свои суждения на обширные территории малоизвестных тебе городов и весей.
Шурша страницами столичных газет, читатель склонен внимать печатному слову, уважать его и ценить. Та же типографская краска, но местного разлива вызывает у наших сограждан реакцию абсолютно противоположную: «Кто это написал? А о чем? – Брехня!» и поспорить с этим сложно. Ведь в небольшом городке любая новость, в первую очередь — достояние общественности, а потом уже — газеты. Газете только «можно» или же «нельзя» ее констатировать. А о критических материалах лучше совсем промолчать.
Обсуждать, есть ли у нас свобода слова как таковая, сродни вопросу «есть ли жизнь на Марсе?». Мы спустимся поближе к земле, имя которой — Ахтырка. Где всего-то пару улиц крестом да жиденькая сеть переулков-паутинок в разные стороны.
Легко вменить журналисту необъективность, обвинить его в нежелании заниматься вашей проблемой и бросаться вместо вас на амбразуру местной бюрократической машины. Легко обвинить его в отказе принять вашу сторону в конфликте с соседом или провести расследование по первому звонку обиженного самой жизнью пенсионера. Гораздо сложнее понять и принять то, что журналист – обыкновенный человек, а не спасатель и не медицинский пластырь для лечения болезней общества. И если наше общество далеко от совершенства, и смотрится в зеркале кривовато, то не журналист тому виной и не ему под силу это отражение исправить. «Де-юре» он имеет право выражать свои мысли и суждения свободно, но «де-факто» — это неоправданная роскошь.]]>
Fri, 30 Apr 2010 10:34:40 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Моя душа не сприймає пафосу]]> http://old.nsju.org/blog/172.html http://old.nsju.org/blog/172.html «Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині — і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають „згори“.
Уже зараз зрозуміло, що 65-ту річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: пишними парадами та іншим офіціозом.
Пафос і показуха віддають більше шани радянській владі, а не людям. У цій версії є фактичне возвеличення тогочасних тоталітарних вождів». Це витяг з одного із блогів під заголовком Звернення до журналістів. Розкажіть, як ваша родина пережила другу світову війну«. Прочитала його буквально відразу після розмови з колегами. А говорили ми про те ж саме: думки і слова – немов наші.
…У телевізорі і в державних інституціях щодо війни нині – риторика і пафос радянських часів. Чи можна ними послуговуватися зараз? Коли вже багато чого відомо з історії справжньої, а не ідеологізованої? Хіба варто й досі так завзято хизуватися перемогою, досягнутою ціною неймовірних жертв? Можливо вже настав час просто схилити голову у щирій скорботі і віддати шану всім: хто загинув за різних обставин, і хто зумів вижити… заперечуючи проти війни як такої.
Німеччина, яку засудили як агресора, визнала свої гріхи і спокутує їх перед світовою громадськістю і громадянами інших країн, у тому числі й України. А хто-небудь чув, щоб СРСР, чи його правонаступник Росія вибачалися за гріхи вольні і не вольні, за знущання, заподіяні своїм (не чужим) громадянам? Чи не тому Росія зацікавлена саме у такому помпезному відзначенні Перемоги? І Україна нині наслідує ту ж саму модель, бо більше владі пишатися немає чим.
Економіка в загоні, пенсії і заробітні плати – жалюгідні, молодь неприкаяна, верхівка жирує… І на цьому тлі ми продовжуємо у фанфари дути?!!! Гасла і пафос можна пробачити керівникам, що правили за радянських часів, бо тоді на кожній прохідній висіло: „Требуется!“, а нині держава фактично усунулася від вирішення життєвих людських проблем, запропонувавши натомість формальне піклування. То чи ж варто на цьому тлі співати старої бравурної пісні?
»Слава ветеранам!« — цю мантру ми, народжені в СРСР, знаємо з дитинства. Вивчають її і діти незалежної України. А прадід моїх дітей не став ветераном.
Тоді ще не дід, а батько чотирьох дітей, селянин Клим, був поспіхом відправлений разом з іншими такими ж, від плуга і землі хліборобами, під Харків. Там німці наступали.
Колгоспників привалило в одній з будівель, що правила за збірний пункт. Німецькі частини увійшли в місто раніше, ніж чоловіки, ті хто не загинув під завалами, встигли відкопатися голими руками. Коли травмовані, з ротами, забитими цегляною пилюкою, сліпі і знесилені вони, як кроти вилазили на світ Божий, їх чекало: Hende Hoh!
Далі – полон… Йому випало працювати у німецькій родині, де він і без того майстер на всі руки, удосконалив свій хист до столярства… З війни дід повернувся не скоро, десь у 50-ті роки, бо визволителі, запакувавши щасливих у вагони, відправили їх у далеку дорогу – у табори.
Чим завинила ця людина і її сім’я перед країною, за що вони отримали знущання від своїх? Скільки таких понівечених доль, ніким не порахованих для статистики про жахіття війни?! А спробуйте, уявіть стан душі безвинно ув’язненого батька чи матері, позбавлених можливості бодай хоч щось дізнатися про долю своїх дітей чи дати звісточку родині. А їм же казали: „Не їдьте — там тюрма на вас чекає“. Не слухали, їхали, бо додому кликала рідна кров.
А сусідська бабця Сарахвина, чоловіка якої поставили на лінію фронту кілометрів за 50 від села (не знаю вже, чи встигли його перевдягнути й дати гвинтівку), ходила на поле бою з санчатами, щоб зібрати по шматочках усе, що залишилося від батька її дітей та й привезти до хати на поховання. Скільки ж їй було тоді років? Не більше двадцяти п’яти, напевно?
Ці люди, зазнавши великого горя, достойно прожили життя у трудах, не ставши ветеранами. Їх жодного разу не запрошували на святкування Перемоги. Чи не тому, що їхні імовірні розповіді про війну не вкладалися у відомі кліше про масовий героїзм.
Хто дбав про них? Чи була їм рідна держава матір’ю? Скоріше мачухою, з черствим до людського горя серцем.]]>
Wed, 21 Apr 2010 10:30:26 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Стартував проект «Районна дитячо-молодіжна газета»]]> http://old.nsju.org/blog/171.html http://old.nsju.org/blog/171.html Вже відбулося перше семінарське заняття для школярів, що цікавляться журналістською професією та вважають, що газета – річ необхідна у молодіжному середовищі.
Як виявилося, деякі з учасників проекту вже мають певний досвід газетярської роботи, зокрема у школі села Рибальське існує власне видання – інформаційно-розважальна газета «Тік-Так». У решті шкіл переважно послуговуються інформаційними куточками та стіннівками.
Сподіваюся, учасникам проекту знадобляться практичні рекомендації журналістів щодо основ газетярської роботи, які прозвучали в ході зустрічі. Бо розповідали про правила оформлення видання та інтерв’ю, як одну з технік збору інформації, саме представники місцевого осередку НСЖУ.]]>
Thu, 15 Apr 2010 10:17:56 +0300 Hanna преса
<![CDATA[Как почта нашла способ побороть местные газеты]]> http://old.nsju.org/blog/170.html http://old.nsju.org/blog/170.html Раньше почтовая сортировка находилась в нашем городе (обласного подчинения) Ахтырке. Затем ее перевели в другой город – соседний Тростянец, объяснив этот шаг оптимизацией производства. В результате этой оптимизации наши почтовые послания доставлялись адресату через полтора-два месяца, а то и просто терялись.
С течением времени в Тростянце почтовики таки отладили процесс, и жизнь потекла своим чередом. Недавно узнаем, что сортировки в Тростянце больше не будет, ее перенесут в областной центр — Сумы. Сразу возникло беспокойство, а как же доставка газеты? Теперь номер придет к подписчику хорошо бы через неделю. Передали свое беспокойство почтовикам, но нас заверили, что волноваться не стоит. Но, на деле вышло совсем по-другому. Пока газету катают туда-сюда, она успевает состариться.
Остается надеяться, что, сортировку местных газет в Киев переносить не станут (в целях оптимизации), но что таким образом подписку местных газет зарезали — это факт.]]>
Thu, 15 Apr 2010 10:01:59 +0300 Hanna пресса
<![CDATA[Журналісти Охтирки започаткували конкурс]]> http://old.nsju.org/blog/126.html http://old.nsju.org/blog/126.html Конкурс проводиться в м. Охтирці вперше, триватиме з 1 лютого по 1 травня 2010 року. Підсумки конкурсу будуть оголошені до Дня журналістів, який святкується 6 червня.]]> Tue, 16 Feb 2010 17:03:43 +0200 Hanna преса <![CDATA[З новим роком!]]> http://old.nsju.org/blog/124.html http://old.nsju.org/blog/124.html Ялинки справжні.
]]>
Wed, 06 Jan 2010 19:53:30 +0200 Hanna преса
<![CDATA[Про фестиваль на батьківщині Остапа Вишні]]> http://old.nsju.org/blog/123.html http://old.nsju.org/blog/123.html
З 1992 року на Охтирщині проводяться «Вишневі усмішки» — фестиваль сатири і гумору, присвячений славетному землякові, одному з найвідоміших українців Остапу Вишні. З 2003 року фестиваль набув статусу обласного. Відтоді, аби взяти у ньому участь, до Охтирки приїздять професіонали і аматори гумору зі всієї області. Бува, що й зі столиці заїжджають.

Не стали виключенням і «усмішки» цьогорічні, тільки зсунулись у часі. Замість золотої осені, коли «не хочеться листу з дерева падати», Охтирка сердечно зустрічала гостей 5 грудня.
Тієї суботи, коли програма фестивалю вже ось-ось мала розпочатися, і у фойє РБК купчилися учасники урочистого дійства, я відволікала від останніх приготувань режисера фестивалю, провідного методиста районного відділу культури і туризму Тетяну БАРЧЕНКО.
— Обласний фестиваль «Вишневі усмішки» – традиційне свято Охтирщини. Щороку він збирає гостей з усієї Сумщини. В конкурсі беруть участь народні аматори з Липової Долини, Лебедина, Писарівни, з Роменського району і звичайно, наші охтирські перлини українського гумору. Хочеться відзначити, що першим переможцем конкурсі (вже в статусі обласного) став уродженець с. Оленіне Михайло Панфілов, він отримав гран-прі. У наступному році переміг маленький хлопчик, Юра Римар з Лантратівки, який на весні 2005 року був запрошений на Всеукраїнський фестиваль «Вишневі усмішки» в Палац культури «Україна» у м. Києві.
Почесне журі фестивалю визначає переможців професійно і дуже коректно.
Цього року вперше започатковано конкурс молодих літераторів гумористичного жанру.
До розмови долучився і голова місцевого осередку Всеукраїнського об’єднання «Просвіта» Олександр СКИБА:
— Прийшов сюди аби віддати шану Остапу Вишні. Що очікую від сьогоднішнього свята? Послухати талановитих читців. Адже зараз, на жаль, слово не в пошані, якось його минають. Можливо й навмисно. Адже слово завжди спонукає або до дій, або до роздумів, а зацікавленості в цьому немає. Хочеться вірити, що цей фестиваль матиме довге й плідне життя, адже сатира допомагає нам і вижити, і вистояти…
Остап Вишня у своїх «Мисливських усмішках» пише: «Були б ведмедi (про наші ліси йдеться – прим. автора), — довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь — звiр великий i реве: може перелякати». Сумирні й тихі у нас не лише мисливці. Працівників культури й аматорів сцени маємо ще більш тихих. А яких сумирних! І що характерно, жоден ведмідь недофінансування і урізання бюджету їх не лякає. Працюють вони виключно на ентузіазмі, викладаються не на 100, а на 200 відсотків. Фестиваль організувати і його провести – це вам неабищо!]]>
Thu, 17 Dec 2009 18:06:38 +0200 Hanna суспільство
<![CDATA[Про те, що ми є]]> http://old.nsju.org/blog/116.html http://old.nsju.org/blog/116.html Учора, 11 листопада, ми відзвітували про свою роботу за рік, що минає. Ми – це Охтирський осередок Сумської обласної організації НСЖУ, який створився рік тому, 22 серпня 2008 року.

Минув рік нашої діяльності, про що і говорили на зібранні. Натепер в організації обліковується 14 членів НСЖУ, представників різних друкованих та електронних ЗМІ Охтирки: газет «Ахтырка», «Город А», «Лідер», «Вишневий цвіт», ТРК «Пульсар».
Вважаю, що головним здобутком цього року є те, що ми більше не ховаємося по своїх одноосібних квартирах-редакціях. Так, на ринку – ми конкуренти, але у житті – представники одного цеху, журналісти і нас не так багато є, щоб ми могли нехтувати одне одним чи відмовляти одне одному у людському ставленні.
По за тим, була проведена і певна організаційна, популяризаційна і просвітницька робота.
По-перше, протягом року ми вже вдруге збираємося на загальні збори, приймаємо в організацію нових членів.
23 квітня представник нашої організації взяв участь у ювілейній конференції НСЖУ у Києві. 1 червня з нагоди дня журналіста у місцевому краєзнавчому музеї було розгорнуто виставку фоторобіт журналістів Охтирки, яка з успіхом працювала протягом місяця і мала відчутний резонанс. 6 червня журналісти охтирських медіа відзначили своє професійне свято поїздкою до історичних місць – Більського городища.
Слід сказати, що перелічені події і акції відбувалися в Охтирці вперше.
Ми відгукнулися на заклик голови Національної спілки журналістів Ігора Любченка і представник журналістського осередку провів бесіду з учнями 9-А класу Охтирської школи № 5 з нагоди Дня пам’яті загиблих журналістів, що відзначався в Україні цього року 18 вересня.
Таким чином, можна вважати, що початковий внесок у загальну справу розбудови активної громадської діяльності журналістів зроблено. Збори ухвалили: визнати роботу організації задовільною і перейшли до перспективного планування на наступний рік.



1.Це наші установчі збори. 22.08.08



2. Це приймаємо нових членів НСЖУ



3.Це ми відкриваємо виставку журналістських фоторобіт 01.06.09.



4. Це ми на валах Більського городища в честь Дня журналіста 06.06.09



5. Це в школі — бесіда зі школярами. 24.09.09



6. Це ми на звітних зборах. 11.11.09



7. І це на зборах теж]]>
Thu, 12 Nov 2009 15:35:40 +0200 Hanna журналістика
<![CDATA[кризис веры]]> http://old.nsju.org/blog/114.html http://old.nsju.org/blog/114.html Кто поднял информационную волну о гриппе? Очевидно тот, кто ее хорошо подготовил. Зачем это было сделано? С ответом на этот вопрос дела обстоят хуже. Ясно одно, мы живем не в том мире, где о реальной угрозе людей предупреждают заблаговременно, чтобы спасти или обезопасить. У нас на людях и их проблемах принято делать политику и деньги, что впрочем, одно и то же.]]> Sun, 08 Nov 2009 14:13:43 +0200 Hanna суспільство <![CDATA[Чи змінять картинку на кращу або ... всім хочеться до моря]]> http://old.nsju.org/blog/107.html http://old.nsju.org/blog/107.html

Кожна моя подорож до Криму залишає по собі двояке відчуття: з одного боку – захоплення величчю тамтешньої природи, а з іншого – гіркота від жахливого її стану та занедбаності на тлі неприхованого намагання розтягти те добро по шматках.

А також від негостинності… ні, не пересічних кримчан (з цим проблем не виникало), йдеться про чудне ставлення до гостей півострова з боку працівників інфраструктури відпочинку. І тут відразу можна перейти до прикладу…
Одного дня ми з друзями намагалися оглянути Масандрівський палац – літню резиденцію російського царя Олександра ІІІ, розташовану височенько в горах. Щойно здолали підйом і озирнулись навколо, як до нас підійшов охоронець: «Маладиє люді, асвабадітє теріторію. Ми закриваємся».
— Почекайте, але ж ми приїхали здалеку, стомилися. Дозвольте хоч 5 хвилин, щоб зробити кілька фото…
Відповідь незабарилася вже від іншого охоронця. Одягнутий у чорне, з палицею на паску, чоловік як відрізав:
-Ви что і в гастроном так ходітє?!!! Сказано, закриваємся! Освободітє теріторію!
— Але ж ми гості!
— А ми – на работє! Всє вапроси к адміністрації!!!
Таким чином ми не змогли оглянули ту історичну пам’ятку… Спускатися з гори було значно легше, ніж підніматися вгору. Тому йшли потішаючись самі з себе. Ач які, гостинності захотіли.
Згодом нам роз’яснили люди знаючі: якби ми заплатили охоронцям, то могли би хоч прописатися у тому палаці. Так. Ось воно — бажання заробити на відпочивальниках, нічого не давши їм навзаєм. Як воно ріже око і дошкуляє!…
Аби користуватися послугами закритого для сторонніх пляжу (а ми мали таке право як гості одного з прибережних готелів) необхідно показати охоронцеві перепустку. Так от, за хисткими воротами, які давно забули що таке фарба, у досить відвертій позі сидить герой вестерну — поважний чолов’яга з велетенською каблучкою на руці. Він зводить очі до відпочивальників, що наближаються і гаркає: Готовьтє пропуск!
— Да нє вопрос! приготували. Ось він.
-Так… — чолов’яга бере до рук папірця, і повагом вголос зачитує зміст, — Трі чєловєка по 19-є.
По тому повертає папірця і втрачає до нього інтерес рівно на добу, до наступного ранку, коли все це кіно повториться знову. І ви думаєте, звідки така пильність і пересторога? А ось звідки. На згаданих вище воротях висить оголошення: «Вход на пляж – 20 грн.» При цьому, буквально у кроці від вартового з його оголошенням височіє смердючий контейнер зі сміттям, яке ніхто не квапиться вивозити. Отож, перш ніж змочити ніжки в омріяному морі, відпочивальники долають КПП та проходять вздовж монументальної сміттярки… Взагалі-то сміттярка – це окрема тема…
Південний берег Криму, з якого регулярно викачуються неймовірні кошти, і де кожен багатій намагається вхопити шматок землі, виглядає розтерзаним і розхристаним. Пам’ятки архітектури і парки, збудовані і закладені ще за царя, приваблюють туристів, але ж на монаршу спадщину у переважній більшості без сліз дивитися не сила. Навіть відносно доглянутий Левадійський палац подивував – виявляється літипи офісні кондиціонери можна навіть на такі величні стіни, які ніби-то охороняються державою!
Того дня саме йшов дощ. Під стінами палацу огиналося з сотню туристів. Всередину не пускали. Вихідний.
До речі, нас не хотіли пускати і в саму Лівадію. Як з води виріс перед автомобілем молодик: Вам куда? На пляж? Во дворец?
— До палацу, — кажемо.
— 30 грн.
— Кому 30 грн. і за що?
— Ми ЧП, виігралі тендер в поселковом совєтє…
Який тендер? Про що марить цей молодик при дорозі? Тендер на право косити з заїжджих простаків по тридцятці?
… Крим щільно завішаний білбордами відомих політиків (і хто за все це розмаїття заплатив?): вона працює, він – почує кожного, решта дадуть воду, дороги… Дороги й так на півострові не найгірші, а от узбіччя? Переважно це хащі й нетрі, притрушені сміттям та пилом. Після гарного дощу бруд змиває куди? У море.
До моря прагне не тільки прибережне сміття, змите швидкими гірськими потоками, до моря хочеться усім. Змерзлі узимку, втомлені роботою ми поспішаємо пірнути у лагідні солоні хвилі, вдихнути на повні груди п’янке морське повітря. Тільки до берега дійде не кожен. У всякому разі на ПБК. Був час, коли прибережна смуга, зайнята різного штибу санаторіями і пансіонатами, ще мала вільні місця. Зараз – жодного. У Місхорі нам казали, що тут маються пляжі по 700 грн. за вхід. А он то дача Юлі Володимирівни з власною канатною дорогою. А он режимний обєкт — санаторний комплекс «Дюльбер» — і хто там елітно відпочиває?
Між тим, у номері за 480 грн. на добу — напіввідірваний кран, майже не працездатний змивний бачок і повна відсутність ознак прибирання кімнати з боку персоналу готелю. Напевно, щоб відчути смак до відпочинку треба зупинятися, скажімо, у «Вилла Елена» по 3 тисячі грн. на добу.
Невже жодного позитивного враження?
Лагідність кримського сонця, щедрість цієї землі на красу важко затьмарити навіть огрядному охоронцеві з місцевого пляжу. Космічні ціни на фрукти і сувеніри все ж не відбивають охоту щось придбати. «Не переживайте так, — казав один тамтешній житель, — тут все з Одеси». Можливо й так, але ми приїхали в Крим, а значить, тут все кримське: і море, і сонце, і гори, і навіть ті ж нікчемні сувеніри, які ми скуповуємо, аби забути про них щойно повернувшись додому. Забувається і все погане. Натомість залишається прикольні фотки (див. вище) і сподівання, що наступного разу навколишня картинка неодмінно змінеться на краще.]]>
Tue, 06 Oct 2009 18:10:35 +0300 Hanna суспільство
<![CDATA[Про вшанування Дня пам’яті журналістів, загиблих в країні за Правду]]> http://old.nsju.org/blog/104.html http://old.nsju.org/blog/104.html Відгукнувшись на заклик голови НСЖУ Ігора Лубченка про вшанування Дня пам’яті журналістів, загиблих в країні за Правду, члени Охтирського осередку Спілки провели низку тематичних зустрічей з молоддю міста. Одна з них відбулася в місцевій загальноосвітній школі № 5 за моєї участі. Я запропонувала дітям інтерактивну форму спілкування. Охочі змогли спробувати себе в ролі кореспондентів. І ось що з цього вийшло.



Текст Дианы ФИЛАТОВОЙ, фото Владислава ПАРХОМЕНКО

«…Девятиклассники познакомились с азами профессии: что нужно знать, каким нужно быть. Оказалось, что труд журналиста сродни писательскому, только журналистам некогда ждать вдохновения, они работают с оперативной информацией. Эта профессия требует открытости, коммуникабельности, а также владения художественным словом и лаконичностью… Журналист – это не работа с 8.00 до 17.00. Человек этой профессии не расстается с творческой мыслью никогда. Он встречается со многими людьми, бывает во многих местах.
Журналистом быть трудно, несмотря на все плюсы этой профессии. Мы узнали о том, что по данным международных организаций Украина находится на 117 месте рейтинга свободы СМИ в мире (а это рядом с Нигерией и Ливаном), и что по подсчетам самих журналистов за годы независимости Украины в стране погибло 39 представителей этой профессии. И что 18 сентября в Украине отмечается День памяти журналистов погибших за Правду.
Считаю, что для девятиклассников эта лекция была полезна. Они должны понимать, что журналистика – это профессия не из легких. Человек должен немало трудиться, чтобы стать профессиональным журналистом. Но главное – желание».]]>
Thu, 24 Sep 2009 17:07:11 +0300 Hanna преса