Рейтинг
голос0
сила 2.07

Блог им. Hanna →  Принади батьківщини гурту «ТІК»

Вінниця відома широкому колу шанувальників сучасної української музики, як батьківщина гурту «ТІК» Віталія Бронюка, що співає про неголених оленів і вчительку з мікрорайону.
Місто має все, що передбачає статус обласного центру. Але… туристи, що подорожують на власному авто і мають намір тут заночувати (адже різнобарвний водограй з лазерним шоу краще роздивлятися в сутінках) можуть стикнутися з дивними проблемами.
Перша, орендодавці місцевих квартир сидять у Києві, де розташовані їхні телефонні центри. Тобто, ви знаходите в Інтернеті чи у місцевій газеті номер телефону нібито людини, що здає квартиру охочим. Насправді ж, це номер оператора у Києві. Як наслідок, шлях до квартири затягується і ускладнюється. Ви довго телефонуєте, потім ще довше чекаєте в обумовленому місці, після чого з’являється знервована дівчина в автівці на ім’я Алла і з-за керма кричить на вас, як на школярів, що встигли добряче нашкодити: «Люди, вы что думаете, вы у меня одни?!!»
Зрештою, випивши у кав’ярні чаю з пакетиків за дурні гроші, ви телефонуєте ще кільком операторам у Києві і вам назустріч висилають бабусю, яка і має пустити подорожніх до омріяного помешкання. Зважте, бабусі швидко не ходять…
Квартира у самісінькому центрі, під вікнами місцева пішохідна вулиця. У під’їзді напис: «Не палити, не смітити, не справляти нужду. Штраф 100 грн». До південного Бугу і фонтану – кілька хвилин ходу.
Пішли… За якийсь час розуміємо, що не лише ми.
Попереду бачимо річку. Через неї — міст. На протилежному боці — набережна. Туди всі й прямують.
Набережна – це певна площина вкрита асфальтом. Чистенько. Але зелена зона у її творців не вийшла, і згодом стає зрозуміло, чому — довкілля витоптує навала охочих насолодитися яскравим видовищем. Отже, по праву руку – річка, по ліву – городи і хати вінничан з халабудами й рештою господарських споруд. Попереду – фабрика ROSHEN.
Русло річки вбране у бетон, в одному місці до самої води спускаються лави для сидіння, як у літньому кінотеатрі, а серед річки – металева конструкція доволі великих розмірів. Це і є фонтан.
Народ прибуває. Місця для сидінь вже зайняті. Можна стати біля парапету, обіпертися і чекати дива. Народ прибуває й далі. Багато дітей. Галас. Коли ж почнеться водяне шоу? Чоловік, що стоїть поряд, зі знанням діла розповідає товаришам, що ось зараз будуть пробні запуски, перевірятимуть опції і функції, тестуватимуть одну за одною, аж потім почнуть. Але чекати вже не довго. Зовсім скоро почнуть. Між тим, темніє.
Люди, озброєні фото і відео технікою обліпили прибережну смугу. Фонтан виконує вправи: першу, другу, десяту… налаштування систем триває.
Коли ж нарешті композиція з води, світла і звуку оживає, вас починають штовхати під боки зі словами: «Отойдите, детям не видно!» Таких реплік за час перегляду шоу можна назбирати чималу колекцію.
Фонтан, дійсно, грандіозний: велетенські струмені води, розмальовані райдугою кольорів, здіймаються і ритмічно танцюють, підкорюючись невидимій силі. Стає зрозумілим, навіщо люди займали місця у «партері». Тільки звідти видно лазерних ельфів, що раз по раз з’являються на кришталевому плесі.
Шоу триває хвилин 20. Музика здається надто гучною і такою, що не зовсім відповідає рухам води і сполохам кольорового світла.
Народ помалу починає розходитися, звільняючи місце новим прибулим.
Набережна вкрита пакетиками, пляшками, рештками з’їденого і випитого.
Навколишня атмосфера промовляє: ми не готові приймати туристів, ми самі ще не надивилася на свого фонтана, чи більше — ми просто не дозріли мати такий фонтан, він нам не надто пасує.
Зранку, при виїзді з міста, незапланована зустріч з працівниками місцевого ДАІ.
За нібито порушення називають суму з двома нулями. Проте не злі, ведуть бесіду про «звідки?» і «як у вас?», «заводи працюють?», — питаються і самі про себе відповідають: «у нас порізали». Порозуміння відбувається на тому, що «люди, видно, хороші» і достатньо купюри з одним нулем на бензин.
Поїхали. Подорожі – велика річ. Вони додають досвіду і збагачують світогляд. Якщо у вас спитають, чи хотілося б вам повернутися в ті місця, де вже вдалося побувати? У відповідь ви не завжди скажете: «Так!»
Написав
13.07.2012 в 13:19
|
0

Блог им. Hanna →  Машина часу



Шарівка



Пархомівка

Журналісти Охтирки, об’єднані в місцевий осередок Національної спілки журналістів України, відзначили своє професійне свято туристичною поїздкою вихідного дня, відвідавши Пархомівський художній музей та палацово-парковий ансамбль у селі Шарівка, що на Харківщині.

Оскільки День журналіста (6 червня) припав на середину тижня, вирішено було відтермінувати свято на вихідні, спрямувавши погляди у бік культурної й історико-архітектурної спадщини Слобожанщини.
Минулого року журналісти провели велоакцію в Охтирці, поставивши на меті, привернути увагу місцевої спільноти до стану справ навколо екскурсійної привабливості міста. Цьогоріч вирішили подивитися, чим багаті найближчі сусіди.
Художній музей у селі Пархомівка Краснокутського району, започаткований учителем історії Афанасієм Федоровичем Луньовим у 1955 році, як народний шкільний музей, сьогодні по праву називають мистецькою перлиною краю. У сільському музеї експонується безцінна колекція, завдяки якій він добре відомий далеко за межами України. Відвідувачам представлені оригінали картин найвидатніших майстрів, визнаних у всьому світі: Пікассо, Ренуара, Бенуа, Малевича, Кандінського, Верещагіна, Шишкіна, Рєпіна, Левітана. Є ескізи Володимира Маяковського, олівцеві малюнки Тараса Шевченка та ін.
В одному з залів екскурсовод вмикає механічну мелодію — музична шкатулка позаминулого століття ніби машина часу… Примітним є той факт, що Пархомівка певним чином пов’язана з Охтиркою, бо свого часу належала охтирському полковнику І.Перекрестову, а згодом, при Катерині ІІ була подарована командиру Охтирського гусарського полку І.Подгоричані. Саме в маєтку Подгоричані і знаходиться нині музей.
Так само не чужа Охтирці й Шарівка Богодухівського району, бо заснував її 1670 року охтирський осавул Матвій Шарий. Нині люди приїздять звідусіль до Шарівки аби подивитися на величний палац цукрозаводчика Леопольда Кеніга та залишки навколишнього парку. Грандіозна споруда й околиці мають статус пам’ятки садово-паркового мистецтва, а за радянської влади тут розміщувався туберкульозний санаторій.
Вхід на територію – вільний, але до самого палацу ходу немає.
Шарівський комплекс – місце надзвичайної краси. Проте побачене викликає змішані почуття: захват і жаль. Творіння людського генія достойно не поціноване і занепадає. Але навіть руїна не здатна остаточно спаплюжити цю красу. Сюди їдуть туристи, фотографуються молодята, тут надзвичайно чисте, п’янке повітря, вдихнувши яке починаєш вірити в казку: все лихе минеться і люди неодмінно почнуть цінувати і створювати красу.
Написав
11.07.2012 в 10:45
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Наречені Кам'янця...







Замість лицірів у древньому Кам'янець-Подільському замку цієї весни панували сучасні наречені
Написав
25.05.2012 в 17:16
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Лицарі ще сплять



30 квітня. Хотин. Тут відбувається міжнародний лицарський фестиваль, проте самі лицарі ще сплять. Ранок. Квитків, вартістю у 80 гривень ще не продають. Ще можна вільно ходити по росі і не знати, що вдень повітря прогріється до +30. І лицарям в їхніх обладунках буде дуже жарко.
Написав
25.05.2012 в 16:58
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Травневі відпочивальники в Шешорах



1 травня. Маївка по-шешорськи.
Написав
25.05.2012 в 16:43
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Сплав по Чорному Черемошу



Стою на високому березі з фотиком. Хочу зафільмувати відважних людей в гумовому човні..., а вони застрягли в кущах, довго звідти вибиралися, аж раптом, підхоплені стімкою річкою вмить щезли з очей.
Написав
25.05.2012 в 16:39
|
0

Блог им. Hanna →  Десь в Україні... Меджибіж





молодята фотографуються під стінами замку
Написав
25.05.2012 в 16:25
|
0

Блог им. Hanna →  Записки подорожнього. Ласкава затишна країна, в яку хочеться повертатися

Рух – це життя, а приємна подорож – подвійна насолода. Той, хто довго не засиджується вдома, завдячуючи своїй мобільності, знає і відчуває більше.

Не раз казала, що і своя країна відома нам епізодично, а що вже говорити про географічну карту світу, ба, хоча б Європи. І навіть регулярно слідкуючи за новинами (цікавлячись світом в теорії), справжнє уявлення про ту чи іншу територію складаєш лише побачивши її на власні очі, поспілкувавшись з людьми, заснувши і прокинувшись під їхнім небом.
Зараз мова про Хорватію, вірніше про Середню Далмацію, береги якої купаються в Адріатичному морі. Місцеві жителі не заперечують своєї причетності (в минулому) до піратського промислу. Тутешні чоловіки високі і стрункі, а жінки, як і колись виготовляють домашні сири з овечого і козиного молока. Хорватія – унікальна країна хоча б тому, що має 1248 островів: великих і малих, посіяних вздовж узбережжя, як насіння.
Існує притча. Нібито Бог, коли наділяв народи землею, ненароком забув про хорватів. Ті прийшли до Всевишнього з жалем:
— Як же так, Господи, а ми?
На що Господь відповів:
— Ну добре, беріть те, що для себе беріг.
Сьогодні Хорватія – рай для туристів, сюди їх приїздить стільки, що нам в Україні і не снилося: чехи, німці, французи, японці, корейці… Не рідкі гості і вітчизняні любителі пляжного відпочинку.
А почалося все не так давно, з 60-70 років минулого століття. Сезон відкрила соціалістична Югославія до складу якої входила Хорватія. Після розпаду Югославії та Балканської війни 1991-1995 років, хорвати управляють своєю, добряче обстріляною сербами землею, самі.
Держава взялася за туристичний бізнес як за пріоритетний для республіки: будуються швидкісні дороги, що з’єднують місця відпочинку з об’єктами транспортного сполучення і пам’ятками історії і культури; заборонено забудову вздовж моря, вкладаються значні кошти в утилізацію побутового сміття і стічних вод. Результати такої політики як для нас, українців, вражаючі: чиста питна вода з-під крана, екологічно чисті продукти місцевого виробництва, жодного сміття будь де, хорвати буквально вклоняються кожному туристові і ти не відчуваєш при цьому аніякої фальші.
Моя подорож до Хорватії була нетривалою, всього вісім днів, але цього достатньо, аби задатися питанням: чому ми не такі? За великим рахунком у нас є все, що і в хорватів, ба, навіть більше: і гори, і унікальні ріки, і заповідні степи і стрімкі водоспади, матеріальна історія у замках і палацах, а морів, так тих узагалі — два.
Тільки про це ніхто в світі не знає, а наші розпорядники народного добра не вміють його ні зберегти, ні розумно продати.

Відпочинок для дітей і пенсіонерів «Lite»
Звужую загальні фрази до більш вузьких. Місце перебування: селище Брела.
«Брела — курорт з найчистішими пляжами і морем. Він знаходиться в Середній Далмації, в регіоні Макарска Рив’єра. Це ланцюг селищ, розташованих в околицях міста Макарска. Брела, зокрема, знаходиться біля підніжжя знаменитої хорватської гори Біоково» — лаконічно інформує нас туристичний довідник.
Коли втрапляєш на місце, розумієш, що тут дійсно сказати нічого, тут домінують почуття і нюанси. Уявіть собі лагідне тепле море (+27 у вересні), що само тримає на спокійному плесі найгіршого пловця. Вода прозора, немов сльоза щасливої дитини. І сосни! Тутешнє повітря напоєне пахощами хвої, а зелені віти схиляються аж до самісінької води. На березі так тихо і затишно, що час зупиняється. Простір всотує тебе і ти потрапляєш у паралельний світ, в якому крім насолоди, немає нічого. Жодних подразників. Десь із-за сосен щогодини чути дзвони древньої кам’яної церкви.
Відпочивальники – переважно літні люди й молоді батьки з малими дітьми. Трапляються немовлята місяців трьох від народження. Пенсіонери, частіше з Німеччини, дивують своєю енергійністю. Навіть інвалідний візок і 85 років за плечима для них не причина, аби відмовлятися від повноцінного життя. Споглядаючи за тим, як засмагають на сонечку старенькі, як вони модно вбираються і в яких зачісках приходять до ресторану на вечерю, починаєш поважати їхню старість зовсім не тому, що це морально. На думку спадає інше: а що в цей час роблять наші бабусі в українських містах і селах? чим зайняті дідусі? щось їх не видно на курортах. Ось так наочно можна проілюструвати відмінності у підходах різних держав до своїх громадян. Виходить, наші старенькі не заслужили за свій трудовий вік адекватної поваги. Не епізодичної, наприклад, з нагоди Дня людей похилого віку, а щоденної, у грошовому вимірі, щоб так само як і німці могли вони подорожувати світом на радість собі.

Без пахлави медової
Чим відрізняється Далмація від нашого Криму? На перший погляд, нічим. Той же Крим, тільки чисто. Але то лише на перший погляд. Головна і основоположна відмінність – хорватські пляжі знаходяться у муніципальній власності, що гарантує вільний безоплатний доступ до моря будь-кому і у будь-який час. Ви не знайдете тут жодного паркану, хвіртки чи амбразури, якими затиканий увесь південний берег Криму.
Море — прозоре, смужка пляжу, пішохідна доріжка, що тягнеться на кілометри, а вище – готелі, апартаменти, кафе і так далі…
Над водою ви не побачите жодних ганделиків, а звідси — тиша і порядок.
На пляжі, замість чисельних торгівців пахлавою медовою, рапанами, мідіями, холодним пивом, пиріжками та іншими наїдками – єдиний акуратно вбраний хлопець з велетенським сомбреро на голові. Він кількома мовами пропонує відпочивальникам варену кукурудзу за 13 кун качанчик, приказуючи для більшої переконливості: «ням-ням». Дехто купує. Кукурудза справді дуже смачна. Ще берегом носять серветки і скатертини. Засмаглі дами проходять щільно, але виключно зранку. Решту дня їх не видно. Смаглявки рекламують свій товар настирливо, але без нахабства: «Мадам, красиво! Дорого не будет!» За вишивану скатертину правлять 800 кун, з рештою віддають на третину дешевше. Проте охочих купувати небагато. Туристи на пляжах вільні від усіляких думок, у тому числі й про місцевий hand made.
Назва місцевої валюти: Хорватська Куна, розмінна монета — Ліпа. 100 кун — приблизно 86 грн. А це означає, що місцевими цінами українського туриста не здивуєш.
10 вересня температура повітря на узбережжі +30 градусів, температура води — +26. Людей – помірно. Навколо звуки різномов’я, проте переважає німецька. Слов'янин, навіть якщо він не розуміється на іноземних мовах не відчує тут мовного дискомфорту. Персонал у готелях говорить як мінімум чотирма мовами, та й сама хорватська є дуже спорідненою з українською.
Відпочивальники вдягають пляжні тапочки, в яких засмагають і плавають. Вважається, аби захиститися від ушкоджень – гострого каміння та морських їжаків. Проте на пляжах Брели така пересторога здалася мені надмірною. Їжаки не чисельні, сидять глибоко на дні, а берег – дрібна, гладенька майже біла галька.
Сніданок у готелі з 7 до 10. Їж – не хочу. Персонал говорить, як я чула, німецькою, англійською, російською. Меню цими ж мовами + хорватською. Проте лише російською мовою засторога на видному місці: «Продукты из ресторана выносить нельзя».
Сніданки в готелі, як і вечері, настільки якісні й різноманітні, що про обід протягом дня ніхто й не згадує. Залишитися голодним тут неможливо. Навпаки. Ви відкриєте в собі надзвичайні здібності – під свіже морське повітря вминати за столом неймовірну кількість овочів, риби, фруктів, сирів, супів (всього не перелічити).
Тамтешні кафе звуться Konoba і пропонують відвідувачам багато чого. Наприклад рибні блюда на 2-х персон на узбережжі коштують 300 кун. Але якщо ти вже попоїв у готелі, до коноби підеш хіба що випити. Місцеве пиво, наприклад Karlovacko, може коштувати до 20 кун за 0,5 л, а в селищі, подалі від пляжу — 8-10 кун.
Ще одна відмінність від Криму полягає в тому, що з узбережжя Адріатики просто так ви нікуди не поїдете. Очевидно, що держава подбала, аби кожен її громадянин на своєму робочому місці мав від туриста певну копійчину. Тому у пріоритеті – купівля екскурсій, а вони не дешеві. Обійти ж організовану складову туристичного бізнесу нелегко.
13 вересня намагаємося виїхати до містечка Макарська, що від місця нашого розташування всього за 10 кілометрів. Довго шукаємо автобусну зупинку, питаємося місцевих, зрештою знаходимо. На зупинці висить розклад руху. Проте автобусів – жодного. Ні о 10.00, ні о 10.20, як зазначено у розкладі, автобусне приїхав. Разом з нами не розуміють, що відбувається двоє російських туристів. Кажуть, у Макарска вже були, але в обидва кінці добиралися з великими проблемами. Розповідають: «У Макарска є автовокзал, купили там квиток до Башка Вода на 14,30, а виїхали лише о 15.30. Автобуси їздять. Як самі захочуть».
Чекаємо. Купили сонцезахисні окуляри за 50 кун, на яких англійською написано: «Вироблено у Китаї. Тільки для Європи».
За годину терпець увірвався і ми пішли з тої зупинки геть. Наші наступні екскурсії були виключно організованим, бо дуже шкода втрачати дорогоцінний, швидкоплинний час курортника.

«Хорвати задоволені тим, що живуть у Хорватії,» — так відповідає на моє питання гід Олена, українка, що вийшла заміж за хорвата. Це я питаю про рівень життя в країні. Середня заробітна плата – 5 тисяч кун, але бензин коштує 2 долара за літр. Опалення в будинках немає. Люди гріються сонцем, в надмірну спеку захищають домівки, закриваючи вікна віконницями. Олена каже, що місцеві так звикли зачиняти вікна, що навіть узимку роблять те саме.
Впроваджують відновлювальні види енергії, використовують енергію вітру. Проте вітряки коштують уп’ятеро дорожче, ніж газ. У Хорватії ці програми субсидує Німеччина.
Як для мене дивиною видалося те, що в Хорватії люди вільно мешкають у пам’ятках історії архітектури, як у звичайних помешканнях. За часів соціалізму Югославії вдалося зберегти приватну власність. І те, що належало родинам з давніх часів, належить нащадкам і зараз. Натовпи туристів і випрана білизна, вивішена господинею за вікно поряд з рештками палацу імператора Діоклітіана — звична і буденна річ. Люди буквально живуть у музеях римської культури і середньовіччя, кожного дня ходять віковою кам’яною бруківкою на роботу. Тільки під’їхати жодним транспортом до своїх квартир не можуть, і жодного ремонту без дозволу держави теж зробити не можуть.
На сувеніри туристи розбирають вироби з каменю острова Брач, що приносить удачу в коханні (ним облицьований Білий Дім у Вашингтоні), магніти з зображенням символу Хорватії усміхненого віслюка, пляжні рушники з картою країни, домашнє оливкове масло та сир.
Селянка з острова Брач, що торгує сиром, допитується звідки ми, а дізнавшись, дивує фразою: «Йо, наші милі українці!»
На дрібних грошах тут зображені птахи, ведмеді, риби – ласкава затишна країна, де під кронами сосен у публічних місцях гуляють білки, а в національному парку в прозорих зеленкуватих водах річки Крка заледве вміщаються ситі, нелякані форелі.
Написав
13.03.2012 в 20:23
|
0

Блог им. Hanna →  «Без перемоги не виходити!»

Бувають різні міста: зручні для життя і не дуже. А бувають міста музеї. Як от Львів, наприклад.

Я не збираюся переписувати путівники по місту Лева, наводити приклади архітектурних пам’яток і музеїв – їх безліч. Старе місто має свій дух, харизму, має вранішній і вечірній настрої. Тут все для туристів. Тут навіть міський голова ходить на роботу пішки і зупиняється на прохання гідів аби поговорити з приїжджими туристами. Врешті решт місто заточене під туристів. Можна знайти кнайпу, ресторацію чи кафе на будь-який смак, а можна просто присісти на котрусь із лавочок у середмісті і сидіти безкінечно довго. Дивитися навсебіч, роздивлятися панораму і деталі забудови, кожної миті помічаючи щось нове. Між іншим, немало тих зручних лавочок подарувало Львову однойменне місцеве пиво (до речі смачне). Сидячі на котрійсь із них, подумалося: Охтирка і Львів мають дуже мало спільних рис, їх майже немає. Хіба що… в Охтирці теж є броварня, що варить пиво під іменем свого міста. Цим і втішимося, бо лавочки за великим рахунком в Охтирці ставити ніде.
Коли ти приїхав до Львова, але обмежений у часі, варто вдовольнитися оглядовою екскурсією старим містом. При цьому завважте, що у Львові заведено прокидатися дещо пізніше, ніж в Охтирці. Тому, якщо ви вийдете у місто о 9-й, то уникнете тисняви навколо історичних пам’яток. А головне, вам вдасться без черги потрапити до унікального закладу громадського харчування «Криївка», де ви зможете не тільки дуже смачно попоїсти за помірну ціну, але й отримати добрячу порцію гарного настрою. У мене і моєї компанії животики від сміху боліли ще з півдня по тому, як за нами зачинили двері згаданого закладу.
Творці цього концептуального ресторану визначили для нього таку місію: «Творити унікальний простір позитивних емоцій і вражень, робити себе, місто та країну кращими». І треба визнати, у хлопців це добре виходить.
Криївка чи схрон – по-нашому землянка в лісі. У криївках жили і воювали вояки ОУН УПА. Отже концепція ресторану «Криївка» зрозуміла. Батьки ідеї досягли у її розробці та втіленні максимального успіху, бо навіть знаючи зарані, де ту «Криївку слід шукати і що говорити, аби тебе пустили всередину, ми дещо розгубилися і зам’ялися. Адреси ж бо заклад немає: десь на площі Ринок і все. Та й пароль (Слава Україні!) з голови вилетів у найвідповідальніший момент. Коротше, ми спалилися перед вартою з кулеметом, проте були помилувані… не надовго. Виявилося, що серед нас є москаль!!! Москалів тут стріляють з револьвера, правда холостими патронами. Але цього достатньо, аби насміятися й наверещатися вдосталь. Дядько ж бо, той що озброєний і стріляє у підлогу, знає такі смішні і влучні приказки, що як не намагайся, не запам’ятаєш по ходу, а от реготати будеш довго і з задоволенням.
У криївці, де на стінах висять концептуальні тексти, а по кутках стоять раритети часів війни, на вході до кожного залу питають пароль: Слава Україні! Героям слава! Хлопці й дівчата, що обслуговують відвідувачів меткі на язик: „Полегше з москальською мовою, для вас столик під гілякою!“ І столик такий справді є, а коло нього напис, що пояснює потенційне призначення дерев’яки з мотузкою. Маркіян, що приніс нам ПІВМЕТРА КОВБАСИ (саме так написано у меню) назвав це блюдо „мрією кожної жінки“.
Поки ми їли й пили, до залів періодично заходили екскурсії, народ фотографувався – напинав на плечі шинелі, брав до рук автомата. Але на мою особисту думку, то дурне діло — приходити до „Криївки“ тільки задля фото напам’ять. Такої грибної юшечки як там, ні до того, ні після, ми не куштували. Тут вона зветься „юшка грибова Карпатського Єгерства“, а в меню про неї написано таке: „… з 1946 року замість самогонки до юшки додають сметану“.
Тамтешнє меню, або стравоспис – унікальне явище, його можна купувати і читати вдома як пізнавально-розважальну літературу. Свиняча буженина називається „Жорік, хенде хох“, серед рибних страв ви знайдете „москаликів карасевидних“, а на десерт можете спробувати „цнотливу розвідницю“. Не відстають і коктейлі. Тут є з чого вибирати: „Хто вимкнув світло?“, „За упокой Марксизму, Потужний Бац по голові. Нашій компанії за порадою Маркіяна, подавали медовуху і хренівку, під загальною назвою п’янкі трунки.
Кажу ж їхнє меню можна читати на ніч, аби добре спалося. Не дарма ж в самому меню вказано: відтворення карається НЕГАЙНИМ ЗНИЩЕННЯМ.
Слід іще додати, що страви тут подають в антуражних бляшанках, по залу посівають стріляними гільзами, а нас ще й водою кропили, бо саме був другий день по Великодню – обливаний понеділок.
Отже, наразі Криївка — це унікальне місце у Львові, де весело і смачно, а з фото на стіні на тебе дивляться молоді зухвалі хлопці з автоматами у руках і очима, що ховають за усмішкою смуток. Саме про такі фото і про все, що залишилося свого часу за об’єктивами фотографів, написала Оксана Забужко у своєму Музеї покинутих секретів. Дуже грубезна й змістовна книжка — її важко читати. Але ж, не полінуйтеся, візьміть і прочитайте. І після того ви вже ніколи не будете ображатися на перестороги від українських повстанців з криївки, як то: Матюки перетворюють тебе на москаля! Не будь москалем!. Кажуть, що дехто таки ображається… Особливо ті, хто не розуміють Україну як окрему від Росії державу і нічого не знають про історію Галичини. На одному з форумів прочитала негативний відгук (з тими ж таки матюками), викликаний наявністю у меню кошерного сала по-гайдамацьки.
Тож будьте допитливими, панове, і майте почуття гумору!
Написав
13.03.2012 в 20:16
|
0

Блог им. Hanna →  Про спадок «ласкавих радянських солдатів»

Проїхавшись замками України можна або сумувати, бо майже все втрачено, або радіти — хоч щось та збереглось

Більша частина того, чим українці можуть пишатися, милуватися самі й показувати гостям – це історична і культурна спадщина з минулого. Новітні часи, і тут правди ніде діти, не залишили по собі нічого стоящого, навпаки, під час активної побудови соціалізму в країні нищилося все більш-менш вартісне. Процес паплюження історичної спадщини якнайкраще можна показати на прикладі замків і палаців. В кожному з них радянська влада влаштовувала як не склад, так військову частину, а в найвеличніших – туберкульозні санаторії. Як сказав мені один художник: шедеври архітектури і мистецтва знищувалися на клітинному рівні.

Версаль з Підгірців
З розпадом СРСР на теренах України мало що змінилося у ставленні до замків і палаців. Ніхто не кинувся їх рятувати, мовляв, інших турбот вистачає. А в тих випадках, де державні структури володіють будівлями і беруться їх реставрувати, то краще б вони того не робили. Бо реставрацією той процес офіційного паплюження старовини, назвати важко. На безцінні віковічні стіни нашаровують цементний розчин чи якусь фарбу, замість бруківки ліплять тротуарну плитку чи асфальт, а черепицю підміняють сучасними покрівельними матеріалами. І вже перед тобою не фортифікаційна споруда, що почала лічити вік з Х-ХІ століття, а один з багатьох краєзнавчих музеїв. Як в Ужгороді, наприклад.
Недавня поїздка західними областями України: Волинню, Галичиною і Закарпаттям зайвий раз нагадала — правильні слова про необхідність збереження історичних пам’яток залишаються лише словами. Ні про зміст, ні про дії жодним чином не йдеться. Виходить, цій державі не потрібна її справжня історія? Не вигідно розкривати усі карти? Краще висмикувати з колоди котрусь, найбільш зручну тій чи іншій політичній силі, і мусолити її, нав’язуючи суспільству певні стереотипи і штампи.
Звісно, є туристичні маршрути, є так звана «Золота підкова» (Золочев, Підгірці, Олесько), є грандіозний Паланок у Мукачеві і не менш величний замковий комплекс у Дубно, вишуканий мисливський замок Шенборнів (санаторій «Карпати») чи Луцький замок. Тільки все там вже не так і не про те, бо історичний дух, завдяки старанням хранителів культурної спадщини, муровані стіни майже втратили.
Правда, у селі Підгірці Стрийського району ще можна побачити неймовірно зворушливу красу. Хоч і в жахливо занедбаному стані, але замок-палац, котрий, до побудови знаменитого Версалю був найкрасивішим у Європі, ще сподівається на продовження достойного життя. Тут, звісно, не обійшлося без тубсанаторію, а зараз, кажуть, його купили за невеликі гроші у приватну власність. Чим це закінчиться для палацу – щастям чи горем – покаже час. Хоча часу, виходячи з поважного віку будівлі, залишилося не так і багато.
Але навіть покинутою і облупленою, вкритою чагарником, вона примушує вас вклякнути перед собою. Обіцяю, у вас перехопить дух від величі побаченого і ви не будете знати, з кого спитати за наругу над генієм людей: архітекторів, художників, будівельників, що спорудили таку монументальну красу!

Володар замку
Сент-Міклош

Мандруючи від замку до замку, ми приїхали у село Чинадієво, що кілометрів за 12 від Мукачева. Бо знали – тут є замок Сент-Міклош, котрий взяв у оренду і відбудовує художник Йосип Бартош. Їхали селом, вертіли головами, проте жодної фортифікаційної споруди не вгледіли. Таке собі село, назви вулиць двома мовами — українською й угорською, — магазин, ресторан… У кожному дворі — виноградник, на однаковісіньких металевих арках. Спинилися біля одного, питаємося у місцевих про замок. Миттєво виникла проблема у спілкуванні – ми ж угорською не володіємо! Одна з жінок так сяк пояснила, що замок проїхали, треба було зупинятися біля ресторану і там шукати. Дякуємо, їдемо назад. Ось ресторан, біля нього металеві ворота, як би в колгоспному дворі чи бригаді. Зупинилися та й пішли у ту «бригаду»…
Так ось він де, замок Сент-Міклош, про який читали зарані таке: «Долина Латориці тут звужується, гори обступають шлях зусібіч, неподалік перевал, так звані „Руські ворота“, звідки угорські королі водили свої війська на Галичину. Поселення це русинське стародавнє: відоме з 1214 (хоча археологи накопали артефактів і з IV, і з ІІ тисячоліть до н.е.)». До слова слід сказати, що усі відомі нині замки, збудовані не на пустому місці, а на фундаментах слов’янських укріплень.
Заходимо у двір і бачимо фортифікаційну споруду, з усього видно не просту і дуже давню. Очевидна її занедбаність. Але разом з тим, помічаємо, останнім часом про неї дбають. І не просто так, а з розумінням діла. У всякому разі дах перекрито заново, але ж старою черепицею.
На зустріч нам виходить якийсь чоловік. Питаємося про оглядини замку. Відповідає: «Зараз має приїхати екскурсія, з нею й зайдете». Чекаємо хвилин з 5. За цей час до нас приєднується ще кілька неорганізованих туристів.
І ось тупотять організовані. На порозі з’являється вже знайомий нам чоловік, виявляється, це і є Йосип Бартош — людина, яка власними силами взялася відновлювати історію середньовіччя.
Художник Йосип Бартош став першим в Україні орендарем замку — ще 2001 року він офіційно зробив те, що в усьому світі вважається одним із кращих варіантів для збереження об’єктів архітектурної спадщини.
Заходимо у середину. Веде екскурсію сам Бартош. Квитків не продає, каже по завершенню зробите внесок у справу відновлення замку, хто скільки зможе.
Кілька залів уже відновлено, в кількох повноцінна музейна експозиція, решта – перебувають у стадії так би мовити, розкопок. Замок потроху починає віддавати свої секрети.
Бартош – талановитий оповідник. Це не той звичайний гід, з цифрами і фактами як з рукава, що зливаються в один монотонний монолог. Тут – зовсім інша справа. Розповідь Бартоша прикладна і показова. Він запитує: «Чи нам потрібна наша історія?»
З цих стін винесено і вивезено тонни сміття, результат діяльності попередніх господарів – військових. «Ласкаві радянські солдати залишили нам ось ці два кам’яні одвірки цілими, решту виколупали на бордюри».
Стеля стояла відкритою. Морений правічний дуб боїться лише води. Під відкритим небом її вдосталь. Каже, ті залишки дубу, з якими довелося працювати, не брали жодні фірмові леза, горіли як папір.
Йосип Бартош орендував у держави руїни. Зараз на їхнє місце починає повертатися дух історії. Разом зі своєю дружиною художницею Тетяною запрошує сюди митців, проводить пленери, після чого роботи художників виставляються на продаж для подальших відновлювальних робіт. Залучає європейців, намагається отримати гранти, стукає у всі двері, найтугішими з них виявляються двері саме державних установ.
Ідея, яку хоче втілити в життя Бартош, це аби замок, насичений історією і легендами працював. Не як комерційний об’єкт, а як духовний – ось у цих кімнатах вже діючий музей, ось тут – музикальний зал, а ось тут – головне… Художник веде у кімнату, що належала свого часу графині Ілоні Зріні. Непроста історична постать якої залишила по собі чимало фактів, домислів і легенд.
Бартош хоче, аби тут починали свій шлюбний шлях молодята. Легенда про історію кохання, яких мало бачив світ, допоможе молодим по-іншому оцінити свої почуття. «Одна справа, коли ти просто читаєш про історію, а зовсім інше діло – усвідомлювати, що оце все відбувалося отут, у цих стінах...», — каже Йосип. Про Ілону Зріні він розповідає так проникливо, як ніхто цього ще не робив. Графиню вважає надзвичайною: легендарна охоронниця мукачівського Паланку та матір національного героя Угорщини була державним діячем, красунею і просто жінкою, котра заради свого кохання поставила на карту все, що мала.
Так от, повертаючись до замку, який держава довела до руїни. Зараз ним опікуються люди, для яких кам’яниця – справа їхніх рук і їхніх грошей. Вони працюють повільно, але зроблене того варте. Із всього побаченого нами замкового розмаїття – це єдиний приклад професійного відновлення історичної спадщини, що стояла на межі зникнення.

Чим багаті...
В Охтирці замків не будували. Проте будували (хоч і небагато) інші споруди, варті уваги. Їх ми справно втрачаємо, не вміючи зберегти навіть цієї дещиці. Той же «будинок офіцерів» чи «кафе журавлик», наприклад.
Як би ми не вихвалялися самі перед собою в патріотичних почуттях до рідного міста, за великим рахунком пишатися нам наразі нічим. Ми не маємо жодного об’єкта, яким щиро захоплюємося самі, а тому нічого толком не можемо презентувати приїжджим. Окрім річки Ворскли хіба що. Вона єдина з усього, чим володіємо, продовжує викликати живий інтерес як у нас самих, так і у гостей міста. Щоправда тільки влітку.
Написав
13.03.2012 в 20:11
|
0

Блог им. Hanna →  Обливаний понеділок справді існує

Щоб знати і розуміти свою країну, треба нею подорожувати.

Не дарма ж існує приказка: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тільки угледівши на власні очі, помацавши, так би мовити, відчувши на смак і на дотик різні місцевості, можна зрозуміти — наскільки твоя країна велика і різноманітна, скільки в ній величі, краси і жалю за втраченими можливостями.
Сидячи довгий час удома (скажімо, в тій же Охтирці) може скластися хибне враження, що тутешній життєвий порядок, побут і звичаї є незмінними, єдино можливими і характерними для всієї України – ми ж бо усі українці. Але варто лише зрушити з місця, заглибитися на трійку сотень кілометрів у вир країни, аби ті помилкові уявлення розсипалися дрібними друзками по дорозі.
З 23 квітня по 1 травня разом з друзями з міста Кременчука, що на Полтавщині, я подолала майже 3 тисячі кілометрів українських доріг у бік західних кордонів країни і у зворотному напрямку. Наш Kia Rio, завдяки вправності водія і організатора проекту Валерія Волвєнкіна, з випробуванням справився добре. Пасажири теж старалися, але під кінець шляху голова вже геть не трималася на в’язах від постійного крутіння-вертіння навсібіч – побачити намагалися ж якнайбільше.
***
Сама казала, що переказувати побачене – резон невеликий, але замовчувати – то, взагалі, дурне. Можливо, хтось і зацікавиться та й собі вирушить у мандри країною аби скласти про неї своє, особисте враження.
А мої головні спостереження від оглядової подорожі маршрутом: Охтирка – Новоград-Волинський — Рівне – Луцьк – Дубно — Львів – Мукачево — Ужгород – Рахів – Яремче – Івано-Франківськ – Тернопіль – Хмельницький – Житомир — Київ – Охтирка – такі: Україна – дивовижна земля, кожен регіон якої відмінний від іншого, кожен має свою родзинку (і не завжди вона солодка), люди скрізь набули різного культурного та історичного спадку, розмовляють відмінними мовами, але відкриті до спілкування і добре розуміють одне одного. Нас, східняків, западенці вітали так: родичі приїхали!

Поганський звичай
у християнському Львові

Хоча першу зупинку наша команда мала у Новоград-Волинську Житомирської області, на батьківщині Лесі Українки, спочатку вирішила написати про поливаний понеділок у Львові, бо наразі не всі паски поїли і великодні мотиви залишаються ще актуальними (писалося ж по гарячому).
До сих під читала про поливаний понеділок лише у етнографічних дослідженнях Олекси Воропая (1913 — 1989) і думала, що згадки про таке можливі тільки в книжках. Виявляється, давні поганські традиції живуть і квітнуть дотепер.
25 квітня у понеділок ми мали оглядову екскурсію старим Львовом, походжали древніми вуличками, долаючи вихиляси бруківки (до речі, місцеві пані, незважаючи на особливості вуличного покриття, полюбляють ходити на високих підборах). Коли раптом, повз нас пробігла група підлітків з пляшками, повними води, бризкаючи вологою навсібіч! «Це нормально, сьогодні ж поливаний понеділок, — спокійно відреагував гід. – Один раз на рік можна походити мокрим, звичайно, якщо ти не надто святково вбраний і не йдеш у гості».
Той понеділок, зранку й до вечора, ми провели у Львові, тому надивилися на різні способи поливання перехожих водою. В основному, молоді хлопці мають на меті облити молодих дівчат, котрі їм подобаються. Для цього використовуються різні приладдя: відра, пляшки, спеціальні «автомати» тощо. Гурти розпашілої молоді бігають вулицями міста, завзято виконуючи свою місію. Коли дуже вже розходяться, перепадає і пасажирам трамваїв: кульки з водою летять у відчинені вікна громадського транспорту.
Наряди міліції відбирали поливальне знаряддя та примушували виливати воду на клумби лише біля пам’ятника Тарасові Шевченку на проспекті Свободи, на решті території обливатися було дозволено донесхочу. Оскільки погода сприяла, воду набирали з фонтанів.
Отже у поливаний понеділок у Львові та в інших західних містах і селах вилилося море води. Як пояснили місцеві жителі, за звичаєм ображатися на бешкетників не можна. Хоча, без образ не обходиться, коли дехто аж занадто захоплюється поливанням і воно радше нагадує хуліганство, ніж забаву.
Ми того дня ображених не зустрічали, люди переважно реагували на прохолодні бризки з посмішкою, адже обливання водою — то побажання краси і здоров’я.
Написав
13.03.2012 в 20:04
|
0

Блог им. Hanna →  Велоакція до дня журналіста




( Читати далі )
Написав
07.06.2011 в 12:32
|
0

Блог им. Hanna →  Веселих свят!



Розкішний Новий рік у нас виходить. Ялинку нарядили, діток привітали, і про батьків їхніх не забули. Щоб так багато «добрих» новин під новорічні свята було, за 20 останніх років не пригадую. В основному ті новини з Києва до нас, на переферію, йдуть. Але є й такі, що вимагають місцевого затвердження. Як от підняття тарифів на опалення та підігрів води. Саме для цього збереться виконком Охтирської міської ради 31 грудня о 10-й годині. Спішать останнього цвяшка забити, щоб краще людям святкувалося.
Написав
29.12.2010 в 15:04
|
0

Блог им. Hanna →  регіональним журналістам розповіли про Крим усе









10-12 листопада у Симферополі відбувся тренінг для регіональних журналістів «Крим економічний». Було цікаво і повчально.
Написав
16.11.2010 в 18:36
|
0

Блог им. Hanna →  Записки подорожнього



Кажуть, людині, для того щоб почуватися щасливою, треба принаймні один раз на рік подорожувати, аби побачити щось нове. Більшість із нас так і чинить. Не сумніваюся, що й цього літа багато хто, попрямувавши у напрямку морів, із задоволенням споглядав тамтешні краєвиди.
За позитивом рушила і я…

( Читати далі )
Написав
29.09.2010 в 15:40
|
0
←  сюди    туди  →
1 2 3

Актуальне ↓