Блог им. Hanna →  Про спадок «ласкавих радянських солдатів»

Проїхавшись замками України можна або сумувати, бо майже все втрачено, або радіти — хоч щось та збереглось

Більша частина того, чим українці можуть пишатися, милуватися самі й показувати гостям – це історична і культурна спадщина з минулого. Новітні часи, і тут правди ніде діти, не залишили по собі нічого стоящого, навпаки, під час активної побудови соціалізму в країні нищилося все більш-менш вартісне. Процес паплюження історичної спадщини якнайкраще можна показати на прикладі замків і палаців. В кожному з них радянська влада влаштовувала як не склад, так військову частину, а в найвеличніших – туберкульозні санаторії. Як сказав мені один художник: шедеври архітектури і мистецтва знищувалися на клітинному рівні.

Версаль з Підгірців
З розпадом СРСР на теренах України мало що змінилося у ставленні до замків і палаців. Ніхто не кинувся їх рятувати, мовляв, інших турбот вистачає. А в тих випадках, де державні структури володіють будівлями і беруться їх реставрувати, то краще б вони того не робили. Бо реставрацією той процес офіційного паплюження старовини, назвати важко. На безцінні віковічні стіни нашаровують цементний розчин чи якусь фарбу, замість бруківки ліплять тротуарну плитку чи асфальт, а черепицю підміняють сучасними покрівельними матеріалами. І вже перед тобою не фортифікаційна споруда, що почала лічити вік з Х-ХІ століття, а один з багатьох краєзнавчих музеїв. Як в Ужгороді, наприклад.
Недавня поїздка західними областями України: Волинню, Галичиною і Закарпаттям зайвий раз нагадала — правильні слова про необхідність збереження історичних пам’яток залишаються лише словами. Ні про зміст, ні про дії жодним чином не йдеться. Виходить, цій державі не потрібна її справжня історія? Не вигідно розкривати усі карти? Краще висмикувати з колоди котрусь, найбільш зручну тій чи іншій політичній силі, і мусолити її, нав’язуючи суспільству певні стереотипи і штампи.
Звісно, є туристичні маршрути, є так звана «Золота підкова» (Золочев, Підгірці, Олесько), є грандіозний Паланок у Мукачеві і не менш величний замковий комплекс у Дубно, вишуканий мисливський замок Шенборнів (санаторій «Карпати») чи Луцький замок. Тільки все там вже не так і не про те, бо історичний дух, завдяки старанням хранителів культурної спадщини, муровані стіни майже втратили.
Правда, у селі Підгірці Стрийського району ще можна побачити неймовірно зворушливу красу. Хоч і в жахливо занедбаному стані, але замок-палац, котрий, до побудови знаменитого Версалю був найкрасивішим у Європі, ще сподівається на продовження достойного життя. Тут, звісно, не обійшлося без тубсанаторію, а зараз, кажуть, його купили за невеликі гроші у приватну власність. Чим це закінчиться для палацу – щастям чи горем – покаже час. Хоча часу, виходячи з поважного віку будівлі, залишилося не так і багато.
Але навіть покинутою і облупленою, вкритою чагарником, вона примушує вас вклякнути перед собою. Обіцяю, у вас перехопить дух від величі побаченого і ви не будете знати, з кого спитати за наругу над генієм людей: архітекторів, художників, будівельників, що спорудили таку монументальну красу!

Володар замку
Сент-Міклош

Мандруючи від замку до замку, ми приїхали у село Чинадієво, що кілометрів за 12 від Мукачева. Бо знали – тут є замок Сент-Міклош, котрий взяв у оренду і відбудовує художник Йосип Бартош. Їхали селом, вертіли головами, проте жодної фортифікаційної споруди не вгледіли. Таке собі село, назви вулиць двома мовами — українською й угорською, — магазин, ресторан… У кожному дворі — виноградник, на однаковісіньких металевих арках. Спинилися біля одного, питаємося у місцевих про замок. Миттєво виникла проблема у спілкуванні – ми ж угорською не володіємо! Одна з жінок так сяк пояснила, що замок проїхали, треба було зупинятися біля ресторану і там шукати. Дякуємо, їдемо назад. Ось ресторан, біля нього металеві ворота, як би в колгоспному дворі чи бригаді. Зупинилися та й пішли у ту «бригаду»…
Так ось він де, замок Сент-Міклош, про який читали зарані таке: «Долина Латориці тут звужується, гори обступають шлях зусібіч, неподалік перевал, так звані „Руські ворота“, звідки угорські королі водили свої війська на Галичину. Поселення це русинське стародавнє: відоме з 1214 (хоча археологи накопали артефактів і з IV, і з ІІ тисячоліть до н.е.)». До слова слід сказати, що усі відомі нині замки, збудовані не на пустому місці, а на фундаментах слов’янських укріплень.
Заходимо у двір і бачимо фортифікаційну споруду, з усього видно не просту і дуже давню. Очевидна її занедбаність. Але разом з тим, помічаємо, останнім часом про неї дбають. І не просто так, а з розумінням діла. У всякому разі дах перекрито заново, але ж старою черепицею.
На зустріч нам виходить якийсь чоловік. Питаємося про оглядини замку. Відповідає: «Зараз має приїхати екскурсія, з нею й зайдете». Чекаємо хвилин з 5. За цей час до нас приєднується ще кілька неорганізованих туристів.
І ось тупотять організовані. На порозі з’являється вже знайомий нам чоловік, виявляється, це і є Йосип Бартош — людина, яка власними силами взялася відновлювати історію середньовіччя.
Художник Йосип Бартош став першим в Україні орендарем замку — ще 2001 року він офіційно зробив те, що в усьому світі вважається одним із кращих варіантів для збереження об’єктів архітектурної спадщини.
Заходимо у середину. Веде екскурсію сам Бартош. Квитків не продає, каже по завершенню зробите внесок у справу відновлення замку, хто скільки зможе.
Кілька залів уже відновлено, в кількох повноцінна музейна експозиція, решта – перебувають у стадії так би мовити, розкопок. Замок потроху починає віддавати свої секрети.
Бартош – талановитий оповідник. Це не той звичайний гід, з цифрами і фактами як з рукава, що зливаються в один монотонний монолог. Тут – зовсім інша справа. Розповідь Бартоша прикладна і показова. Він запитує: «Чи нам потрібна наша історія?»
З цих стін винесено і вивезено тонни сміття, результат діяльності попередніх господарів – військових. «Ласкаві радянські солдати залишили нам ось ці два кам’яні одвірки цілими, решту виколупали на бордюри».
Стеля стояла відкритою. Морений правічний дуб боїться лише води. Під відкритим небом її вдосталь. Каже, ті залишки дубу, з якими довелося працювати, не брали жодні фірмові леза, горіли як папір.
Йосип Бартош орендував у держави руїни. Зараз на їхнє місце починає повертатися дух історії. Разом зі своєю дружиною художницею Тетяною запрошує сюди митців, проводить пленери, після чого роботи художників виставляються на продаж для подальших відновлювальних робіт. Залучає європейців, намагається отримати гранти, стукає у всі двері, найтугішими з них виявляються двері саме державних установ.
Ідея, яку хоче втілити в життя Бартош, це аби замок, насичений історією і легендами працював. Не як комерційний об’єкт, а як духовний – ось у цих кімнатах вже діючий музей, ось тут – музикальний зал, а ось тут – головне… Художник веде у кімнату, що належала свого часу графині Ілоні Зріні. Непроста історична постать якої залишила по собі чимало фактів, домислів і легенд.
Бартош хоче, аби тут починали свій шлюбний шлях молодята. Легенда про історію кохання, яких мало бачив світ, допоможе молодим по-іншому оцінити свої почуття. «Одна справа, коли ти просто читаєш про історію, а зовсім інше діло – усвідомлювати, що оце все відбувалося отут, у цих стінах...», — каже Йосип. Про Ілону Зріні він розповідає так проникливо, як ніхто цього ще не робив. Графиню вважає надзвичайною: легендарна охоронниця мукачівського Паланку та матір національного героя Угорщини була державним діячем, красунею і просто жінкою, котра заради свого кохання поставила на карту все, що мала.
Так от, повертаючись до замку, який держава довела до руїни. Зараз ним опікуються люди, для яких кам’яниця – справа їхніх рук і їхніх грошей. Вони працюють повільно, але зроблене того варте. Із всього побаченого нами замкового розмаїття – це єдиний приклад професійного відновлення історичної спадщини, що стояла на межі зникнення.

Чим багаті...
В Охтирці замків не будували. Проте будували (хоч і небагато) інші споруди, варті уваги. Їх ми справно втрачаємо, не вміючи зберегти навіть цієї дещиці. Той же «будинок офіцерів» чи «кафе журавлик», наприклад.
Як би ми не вихвалялися самі перед собою в патріотичних почуттях до рідного міста, за великим рахунком пишатися нам наразі нічим. Ми не маємо жодного об’єкта, яким щиро захоплюємося самі, а тому нічого толком не можемо презентувати приїжджим. Окрім річки Ворскли хіба що. Вона єдина з усього, чим володіємо, продовжує викликати живий інтерес як у нас самих, так і у гостей міста. Щоправда тільки влітку.
Написав
13.03.2012 в 20:11
0


Вставка зображення
Файл:
Посилання:
Вирівнювання:
Опис:

Тільки зареєстровані і авторизовані користувачі можуть залишати коментарі. Авторизуйтеся, будь ласка, або зарегистрируйтесь, якщо не зареєстровані.

Актуальне ↓