Блог им. Hanna →  Моя душа не сприймає пафосу

«Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині — і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають „згори“.
Уже зараз зрозуміло, що 65-ту річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: пишними парадами та іншим офіціозом.
Пафос і показуха віддають більше шани радянській владі, а не людям. У цій версії є фактичне возвеличення тогочасних тоталітарних вождів». Це витяг з одного із блогів під заголовком Звернення до журналістів. Розкажіть, як ваша родина пережила другу світову війну«.
Прочитала його буквально відразу після розмови з колегами. А говорили ми про те ж саме: думки і слова – немов наші.
…У телевізорі і в державних інституціях щодо війни нині – риторика і пафос радянських часів. Чи можна ними послуговуватися зараз? Коли вже багато чого відомо з історії справжньої, а не ідеологізованої? Хіба варто й досі так завзято хизуватися перемогою, досягнутою ціною неймовірних жертв? Можливо вже настав час просто схилити голову у щирій скорботі і віддати шану всім: хто загинув за різних обставин, і хто зумів вижити… заперечуючи проти війни як такої.
Німеччина, яку засудили як агресора, визнала свої гріхи і спокутує їх перед світовою громадськістю і громадянами інших країн, у тому числі й України. А хто-небудь чув, щоб СРСР, чи його правонаступник Росія вибачалися за гріхи вольні і не вольні, за знущання, заподіяні своїм (не чужим) громадянам? Чи не тому Росія зацікавлена саме у такому помпезному відзначенні Перемоги? І Україна нині наслідує ту ж саму модель, бо більше владі пишатися немає чим.
Економіка в загоні, пенсії і заробітні плати – жалюгідні, молодь неприкаяна, верхівка жирує… І на цьому тлі ми продовжуємо у фанфари дути?!!! Гасла і пафос можна пробачити керівникам, що правили за радянських часів, бо тоді на кожній прохідній висіло: „Требуется!“, а нині держава фактично усунулася від вирішення життєвих людських проблем, запропонувавши натомість формальне піклування. То чи ж варто на цьому тлі співати старої бравурної пісні?
»Слава ветеранам!« — цю мантру ми, народжені в СРСР, знаємо з дитинства. Вивчають її і діти незалежної України. А прадід моїх дітей не став ветераном.
Тоді ще не дід, а батько чотирьох дітей, селянин Клим, був поспіхом відправлений разом з іншими такими ж, від плуга і землі хліборобами, під Харків. Там німці наступали.
Колгоспників привалило в одній з будівель, що правила за збірний пункт. Німецькі частини увійшли в місто раніше, ніж чоловіки, ті хто не загинув під завалами, встигли відкопатися голими руками. Коли травмовані, з ротами, забитими цегляною пилюкою, сліпі і знесилені вони, як кроти вилазили на світ Божий, їх чекало: Hende Hoh!
Далі – полон… Йому випало працювати у німецькій родині, де він і без того майстер на всі руки, удосконалив свій хист до столярства… З війни дід повернувся не скоро, десь у 50-ті роки, бо визволителі, запакувавши щасливих у вагони, відправили їх у далеку дорогу – у табори.
Чим завинила ця людина і її сім’я перед країною, за що вони отримали знущання від своїх? Скільки таких понівечених доль, ніким не порахованих для статистики про жахіття війни?! А спробуйте, уявіть стан душі безвинно ув’язненого батька чи матері, позбавлених можливості бодай хоч щось дізнатися про долю своїх дітей чи дати звісточку родині. А їм же казали: „Не їдьте — там тюрма на вас чекає“. Не слухали, їхали, бо додому кликала рідна кров.
А сусідська бабця Сарахвина, чоловіка якої поставили на лінію фронту кілометрів за 50 від села (не знаю вже, чи встигли його перевдягнути й дати гвинтівку), ходила на поле бою з санчатами, щоб зібрати по шматочках усе, що залишилося від батька її дітей та й привезти до хати на поховання. Скільки ж їй було тоді років? Не більше двадцяти п’яти, напевно?
Ці люди, зазнавши великого горя, достойно прожили життя у трудах, не ставши ветеранами. Їх жодного разу не запрошували на святкування Перемоги. Чи не тому, що їхні імовірні розповіді про війну не вкладалися у відомі кліше про масовий героїзм.
Хто дбав про них? Чи була їм рідна держава матір’ю? Скоріше мачухою, з черствим до людського горя серцем.
Написав
21.04.2010 в 10:30
1


Вставка зображення
Файл:
Посилання:
Вирівнювання:
Опис:
коментарі(1): 
Підтримую.
Війна, яким би пафосом і гаслами її не обмальовували, є злом.
А ті, хто її розв'язує скоює злочини проти людства. Адже ані Молотов-Рібентроп, ані Сталін-Гітлер, в окопах не сиділи і в атаки не ходили.
Але скільки людей по обидва боки фронту загинули…
Написав Cluster, 21.04.2010 в 10:30
 0  

Тільки зареєстровані і авторизовані користувачі можуть залишати коментарі. Авторизуйтеся, будь ласка, або зарегистрируйтесь, якщо не зареєстровані.

Актуальне ↓